Відкинувшись від матері, я почав приглядатися до дочки. Я не одразу помітив, що нас ніби заохочують до зближення. Чи ж могло мені спасти на думку, що Фондодежі бачать у мені вигідного жениха? Мені в пам'яті запала поїздка в долину Лілей. Бабуся та її черниця сидять ззаду, а ми з тобою попереду. Найманих екіпажів у Люшоні, хвалити бога, не бракувало. Тільки Фондодежі могли додуматися взяти аж туди свою коляску.
Коні йшли ступою, круг них вилися рої мух. Обличчя в черниці лисніло, очі були приплющені – вона куняла. Бабуся обмахувалася віялом, купленим у саду Етіньї,– на ньому було зображено, як матадор заколює чорного бика. Хоча стояла спека, ти натягла довгі, до ліктів, рукавички. Все на тобі було біле, навіть високі черевики. Ти сказала: "По смерті братів я дала обітницю носити лише біле". Я тоді не знав, що то таке – "носити за обітницею біле". Згодом я довідався, що в твоїй родині всі були схильні до цієї химерної побожності. Але в моїй душі діялося тоді таке, що все мені здавалося вельми поетичним. Як тобі пояснити, щo ти збудила в мені? Раптом відчути, що ти не бридкий, що ти не осоружний дівчині і, може, навіть їй до вподоби… Яким важливим у моєму житті став вечір, коли ти сказала:
– У вас такі довгі вії, аж дивно для хлопця.
Я старанно таївся зі своїми передовими поглядами. Пам'ятаю, на тій прогулянці ми з тобою вийшли на узвозі з екіпажу, щоб коням легше було братися вгору; твоя бабуся й черниця заходилися перебирати чотки й завели "Богородицю", а старий візник, вишколений за довгі роки служби, покликав на передку: "Амінь!" Ти, всміхаючись, скидала на мене оком. Але я залишався незворушним. Я охоче ходив з вами в неділю на пізню обідню. Служба божа не будила в мені ніяких метафізичних думок. Це був просто культ, та ще й культ того класу, до якого мене прийнято і з чого я пишався; це щось схоже на віру предків, збережену буржуазією, – низка обрядів, позбавлених усякої ваги, крім соціальної.
Інколи ти крадькома позирала на мене, і спомини про ті обідні поєднувалися в мене з чудовим відкриттям: виявляється, я можу подобатися, зацікавлювати, хвилювати. Мені здавалося, що ти відповідаєш взаємністю на моє кохання. Та хіба щось важили мої власні почуття? Головне – я вірив у твоє кохання; я віддзеркалювався в іншій істоті, й відбитий образ мій її анітрохи не відштовхував. Я солодко спочивав душею, я весь розквітнув. Ніколи мені не забути, як під твоїм зором розтанула крига, що сковувала мене, як ожила моя душа, і в ній прокинулися замулені джерела. Звичайнісінькі прояви ніжності – потиск руки, квітка, збережена в книжці,– все було для мене нове, все розчулювало мене.
Лише матері нічого не перепадало від цього оновлення. Бо я відчував: вона вороже ставиться до моєї мрії, яка поволі зріла в мені і мені самому здавалася шаленою. Я сердився, що мати не поділяє мого захвату. "Невже ти не бачиш, ці люди хочуть підманити тебе?"– примовляла вона, і гадки не маючи, що її слова могли занапастити мою безмежну радість – бути нарешті коханим для когось. Живе на світі дівчина, якій я сподобався і яка хоче одружитися зі мною: я був певен цього, наперекір недовірі моєї матері. Адже ви такі заможні, такі впливові, тож який вам інший розрахунок родичатися з нами? І я мав серце на матір за те, що вона ставила під сумнів моє щастя.
Проте мати зібрала деякі дані, маючи знайомих у великих банках. Як я тріумфував, коли їй довелося визнати, що дім Фондодежів, незважаючи на тимчасові труднощі, користується довірою і йому залюбки дають позички.
– Вони наживають шалені гроші, але живуть на дуже широку ногу, – казала мати. – Все витрачається на стайні, на ліврейних лакеїв. Вони воліють пускати людям туману в очі, а не заощаджувати…
Відомості, отримані з банків, остаточно переконали мене, що прийшло моє щастя. Я мав доказ вашої безкорисливості: отже, твої родичі усміхаються до мене лише тому, що я їм подобаюся; мені раптом здалося цілком природним подобатися геть усім. Нам з тобою дозволили гуляти вечорами поблизу казино. Як дивно, що на початку життя, коли людині випадає крихта щастя, внутрішній голос не остерігає її: "Якби ти прожив до ста років, то й тоді не спізнав би іншої радості, крім цих небагатьох годин. Тож тішся ними аж до самого дна: тобі більше нічого не випаде. Трапилося тобі це перше джерело – тож воно й останнє. Утамовуй свою спрагу враз і назавжди, більше тобі не пити".
А я, навпаки, переконував себе, що це тільки початок довгого життя, палкого кохання, і не досить цінував ті вечори, коли ми з тобою мовчки сиділи під заснулими деревами.
Але вже тоді були деякі ознаки, тільки я їх не так собі пояснював. Пригадуєш той вечір, коли ми сиділи на лаві, де алея в'ється вгору позад водолікарні? Раптом ні з того ні з сього ти зайшлася плачем. Я пригадую запах твоїх мокрих щік, запах незбагненного для мене горя. Я подумав, ти плачеш від щастя. Через молодість я не міг інакше пояснити твоє ридання й хлипання. Правда, ти мене заспокоювала:
– Це нічого, це тому, що я біля вас…
І ти не брехала, брехухо! Ти справді плакала через те, що була біля мене, а не біля іншого – того, чиє ім'я ти вимовила нарешті переді мною кілька місяців тому, в цій самій кімнаті, де я пишу тепер, коли мені, старому, три чисниці до смерті, а довкола зійшлася родина й уже лагодиться паювати здобич.
А я, сидячи на тій лаві, на повороті Верхнього Баньєру, припадав обличчям до твого плеча, до твоєї шиї і вдихав пахощі, що йшли від цього заплаканого дівчати. Вогка й тепла піренейська ніч, що пахла мокрою травою і м'ятою, просякла й твоїм ароматом. Під горою, на площі Джерел, листя лапатих лип круг оркестрової раковини було освітлене ліхтарями. І старий англієць із нашого готелю ловив довгим сачком нетлю, приваблену вогнем. Ти попросила мене:
– Дайте хусточку…
Я витер тобі очі й сховав хусточку на грудях, під сорочкою.
Я став зовсім іншою людиною – гадаю, цим усе сказано. Навіть моє обличчя й те осяяв якийсь відблиск. Я це зрозумів з жіночих поглядів. Після того вечора, тих сліз ніякої підозри в мені не ворухнулося. А скільки ще було таких вечорів, коли ти вся пашіла радістю, горнулася до мене, спиралася на мою руку. Я йшов надто швидко, ти відставала й просила не поспішати. Я був цнотливий наречений. Ти будила в мені щось незаймане. Ні разу я не мав спокуси надужити довірою, виявленою твоїми батьками, я й думки не припускав, що тут є якийсь розрахунок.