А ось релігію я ненавидів щиро. Мучило мене і якесь неясне прагнення соціальної справедливості. Я змусив матір звеліти розібрати хатки-мазанки, де тулилися наші орендарі, що сиділи на самій лише мамализі та чорному хлібі. Уперше мати спробувала сперечатися зі мною.
– Гадаєш, вони тобі подякують…
Оце і все, що я зробив. Я мучився, думаючи про те, що мене ріднить із моїми ворогами спільна нам усім жадібність до землі, до грошей. Є на світі класи маєтних і e немаєтні. Я розумію: я завжди буду з маєтними. Статки мої не менші, а може, й більші, ніж у цих бундючних панків, котрі, як мені здавалося, відверталися, вгледівши мене, але, напевне, не відмовилися б потиснути мені руку, якби я подав її. До речі, і праві, і ліві не раз кололи мені очі на громадських зборах моїми двома тисячами гектарів лісу та виноградниками.
Вибач, що я так довго розводжуся. Без усіх цих подробиць ти не зрозумієш, чим була для такого чутливого хлопця, як я, зустріч із тобою й наше кохання. Я, селянський син, чия мати "запиналася хусткою", взяв шлюб із панною Фондодеж! Це було неймовірно, просто незбагненно…
IIІ
Довелося відкласти перо, бо вже споночіло, і я почув, як унизу розмовляють. Не те щоб ви дуже галасували. Навпаки: ви говорили тихо, і саме це мене й стурбувало. Колись із моєї кімнати я міг підслуховувати всі ваші балачки. Але тепер ви од мене криєтеся, все перешіптуєтесь. Якось ти сказала мені, що я став приглухуватий. Де там – я чую гуркіт поїзда на віадуку. Ні, ні, я не глуха тетеря. А ви зумисне стишуєте голос, не хочете, щоб я бодай слово почув. Що ви од мене приховуєте? Погано йдуть справи, чи що? Недарма круг тебе збилися всі, повисолоплювавши язики: і зять-виноторговець, і чоловік нашої онуки, що й за холодну воду не візьметься, і наш син Юбер, біржовий маклер… До речі, він же банкір, золото гребе лопатою: цей хлопець приносить двадцять відсотків дивідендів!
На моє не зазіхайте – я зі своїх рук нічого не випущу. Ти ще сьогодні ввечері шептатимеш мені: "Чого б не продати сосну на вируб?" Ти нагадаєш мені, що дві Юберові дочки мешкають у батьків своїх чоловіків, бо не мають грошей, щоб купити обстановку. "У нас на горищі звалені меблі, вони там тільки псуються. Чого б нам не дати їм на якийсь час ці речі?" Їй-богу, ти зараз проситимеш мене про це. "Вони на нас ображені і сюди вже й не потикаються… Я не маю втіхи бачити моїх онучок…"
Ось про що ви шепочетесь.
Перечитав ці рядки, написані вчора ніби в маячні. Неймовірно, що я піддався такій люті. Власне, я не листа пишу, а цілий щоденник. Веду далі. Що діяти? Закреслити написане і почати інакше? Не можу: час не стоїть. Напишеш – не зітреш. А втім, я й хотів відкрити тобі всю душу – до самого темного дна. Вже тридцять років я для тебе лише автомат, що викидає тисячофранкові кредитки, зіпсутий автомат, що працює погано: треба його без упину трусити, аж поки пощастить розкрити, вительбушити і жменями вигребти сховані там скарби.
Знову я гарячкую. Вернуся краще до того, на чому зупинився вчора: поволі доберуся до причини свого навіженства, пригадаю ту фатальну ніч… Але спершу викличу спомин про нашу першу зустріч.
У серпні вісімдесят третього я був з матір'ю в Люшоні. В готелі Сакарона за тих часів було повно крісел, канап, пуфів, опудал сарн. А липові алеї в Етіньї! Через стільки років я чую їхні пахощі, коли цвітуть липи. Вранці мене будив дрібний тупіт віслюків, дзвін калаталець, ляскання погоничевої пуги. Гірські бурчаки текли навіть вулицями. Хлопчики розносили рогалики й молочні буханці. Проїздили верхи провідники; я дивився, як вирушають за місто кавалькади.
Весь другий поверх займала родина Фондодежів. Їм відведено покої короля Леопольда.
– Треба ж бути такими марнотратцями! – казала мати.
Але це не заважало їм платити з запізненням (вони заорендували у нас велику ділянку – цю землю ми мали біля гавані,– щоб складати там товари).
Ми обідали за табльдотом, а вам, Фондодежам, подавали окремо. Пригадую ваш круглий стіл біля вікна. Твоя гладка бабуся ховала свою лису голову під чорним мереживом, де поблискував стеклярус. Мені все здавалося, ніби вона всміхається до мене. Я помилявся: то в, неї були маленькі очиці і рот до вух, вузький, мов шпарка. Їй прислуговувала черниця з брезклим жовтим обличчям, обрамленим накрохмаленим чепцем. А твоя мати… яка вона була вродлива! Вбрана в чорне, завжди в жалобі за двома своїми померлими дітьми. Це в неї, а не в тебе спершу я закохався і нишком милувався на неї. Мене бентежили її оголена шия, плечі й руки: вона не носила ніяких коштовностей. Я збирався діяти в дусі стендалівських героїв і щоранку давав собі слово до вечора заговорити з нею або підсунути їй листа. Тебе я майже не помічав. Я вірив, що дівчата мене зовсім не цікавлять. До того ж ти мала пихату звичку ні на кого не дивитися, – в такий спосіб ти вміла віднадити будь-кого.
Якось, повернувшись із казино, я застав матір за розмовою з пані Фондодеж, облесливою, надто люб'язною від неймовірних зусиль знизитися до рівня своєї співрозмовниці. Мама, навпаки, говорила все навпростець: таких орендарів вона тримала в лабетах, в її очах Фондодежі були просто недбайливі платники. Селянка, землевласниця, вона не йняла віри торгівлі та її зрадливому щастю.
– Звісно, – сказала вона, – я вірю підписові пана Фондодежа, та бачте…
Тут я її перебив. Уперше я втрутився в ділову розмову. Пані Фондодеж дістала сподівану пільгу. Згодом я часто переконувався, що селянський інстинкт матері її не ошукав: твоє сімейство коштувало мені задорого, і коли б я потурав вам, твій син, твоя дочка, чоловік твоєї внучки одразу прогайнували б мої статки, все поглинув би їхній гендель. Їхній гендель! Контора на першому поверсі, телефон, друкарка… А позад цієї декорації гроші летять за вітром! Але я трохи збиваюся на манівці… Отож-бо ми познайомилися 1883 року, в Баньєр-де-Люшоні.
Тепер уся ваша бундючна родина зустрічала мене усмішками. Глуха бабуся бубоніла щось собі під ніс. А з твоєю матір'ю мені випало кілька разів перемовитися після обіду; вона була якась пісна і зовсім не відповідала моїм романтичним уявленням про неї. Ти не ображайся, що я таке згадую, але її розмова була банальна, її думка оберталася в тісному колі, а мова вражала убозтвом – уже за три хвилини мені ставало нудно, і я не знав, як підтримати бесіду.