Я гадав, що переманити до себе дітей буде не так уже й важко. Я розраховував на авторитет голови сім'ї, на свій розум. Та я ж легко, думалося мені, приверну до себе двох дівчаток і десятилітнього хлопця. Пам'ятаю, як ти здивувалася і стурбувалася, коли я запросив дітей піти з татом прогулятися. Ти сиділа на подвір'ї, під сріблястою тополею, вони запитально глянули на тебе.
– Що ви, любі, нема чого й питати у мене дозволу. Ідіть.
Ми вирушили. Як треба говорити з дітьми? Для мене звична річ давати відсіч на засіданні прокуророві або оборонцеві підсудного, коли я виступаю на боці позивача, навіть витримати ворожість усієї зали; на сесіях мене боїться сам голова суду, а ось перед дітьми я ніяковію, – перед дітьми і простолюдом, навіть перед селянами, дарма що сам селянський син. Я втрачаю грунт під ногами, бурмочу собі щось під ніс.
Малі були зі мною привітні, але трималися насторожено. Ти здобула ці троє сердець і тримала в руках усі підступи до них. І я неспроможний дістатися туди без твого дозволу. Надто совісна, щоб принижувати мене в їхніх очах, ти не приховувала від них, що треба ревно молитися за "бідолашного тата". Який не є, однак я мав своє місце в їхніх уявленнях про світ: я був "бідолашним татом", за якого треба ревно молитися, намагатися, щоб він навернувся душею до бога. Всі мої вихватки проти релігії тільки зміцнювали в них наївне уявлення про грішника тата.
Вони жили в чарівному світі, позначеному, як тичками, побожно святкованими празниками. Ти домагалася від них послуху, говорячи про перше причастя, якого хтось уже сподобився або до якого готувався. Увечері, коли вони співали на ґанку в Калезі, мені доводилося чути не тільки арії Люллі, але й гімни. Я бачив здалеку дітей, що збилися купкою біля тебе, а коли світив місяць, розрізняв троє маленьких личок, зведених угору. Досить було дітям почути мою ходу, як вони вмовкали.
Щонеділі зчинялася метушня – всі збиралися на обідню. Я прокидався. Ти завжди боялася, як би не спізнитися. Коні форкали, хтось погукував, підганяючи куховарку. Якась дитина забувала свого молитовника. Чийсь голос питав:
– Яка сьогодні неділя після великодня?
Повернувшись, діти прибігали поцілувати мене; я ще лежав у ліжку. Маленька Марі, мабуть, ревно молилася за свого тата, проказуючи всі відомі їй молитви, і тепер пильно вдивлялася в мене, маючи надію, що я вже трохи виправився.
Тільки вона одна не дратувала мене. Двоє старших уже перейняли всі твої вірування, спокійно, бездумно, в інстинктивним пориванням буржуа до комфорту, що згодом уберегло їх від усіх героїчних чеснот, від усього величного навіженства християн; зате Марі виявляла зворушливу ревність у вірі, доброзичливо й лагідно ставилася до слуг, орендарів, бідняків. Про неї казали: "Та вона ладна все роздати, гроші в неї в руках не тримаються. Це, звісно, похвально, але треба за нею назирати". А ще казали: "Ніхто перед нею не встоїть, навіть батько". Увечері вона сама підходила до мене, залазила на коліна. Якось вона заснула в мене на плечі. Її кучерики лоскотали мою щоку. Сидіти нерухомо була чиста мука, до того ж мені кортіло курити. А проте я не ворухнувся. О дев'ятій годині по неї прийшла няня, але я сам одніс її в світличку, і ви здивовано витріщилися на мене, ніби я був той хижак, що лизав ноги юним мученикам. Через кілька днів, уранці чотирнадцятого серпня, Марі сказала мені (ти знаєш, як уміють казати діти):
– Обіцяй, що виконаєш моє прохання… ні, спершу пообіцяй, а потім я тобі скажу…
Вона мені нагадала, що завтра ти співатимеш на пізній обідні, і добре було б, якби я пішов тебе послухати.
– Ти ж обіцяв! Ти обіцяв! – приказувала вона, цілуючи мене: – Ти сказав: "Слово честі!"
Мій поцілунок у відповідь вона зрозуміла як згоду. Весь будинок був попереджений. Я відчував, що за мною стежать. Пан іде завтра на службу божу, він же зроду не потикався до церкви! Подія неабияка.
Увечері я сів до столу дуже роздратований і ніяк не міг опанувати себе. Юбер спитав у тебе щось про Дрейфуса[8]. Пригадую, я спалахнув гнівом, почувши твою відповідь. Я вийшов із-за столу і більше не вертався. П'ятнадцятого серпня на світанку я, взявши валізу, сів на шестигодинний поїзд, поїхав до Бордо і перебув моторошний день у задушливому, збезлюднілому місті.
Дивно, що по всьому тому я все-таки повернувся до Калеза. Чому я завжди проводив свої канікули з вами замість того, щоб подорожувати? Я міг би вигадати якісь пристойні причини. Та сказати щиро, я не хотів зайвих витрат. Навіщо вирушати в мандри, тринькати силу-силенну грошей, коли можна любесенько обідати вдома? Що то за втіха від мандрів, коли знаєш, що й без тебе ведеться господарство… Зрештою я завжди повертався до спільного корита. Якщо мене в Калезі чекає накритий стіл, то нащо мені шукати їсти деінде? Такий був дух ощадливості, заповіданий матір'ю, і я вважав його за свою чесноту.
Отож я повернувся додому, але в поганому настрої, навіть Марі не могла його розвіяти. І відтоді я вдався до нової тактики проти тебе. Я вже не нападав у лоб на твої вірування, а натомість ловив найменшу нагоду, аби показати, що ти у своїх вчинках не дуже зважаєш на віру. І хоча ти була щира християнка, визнай, моя бідолашна Ізо, – я легко збивав тебе з пантелику. Скажімо, ти ніколи не знала, а як і знала, то забула, що людей можна любити, тільки допомагаючи їм. Під словом "милосердя" ти розуміла деякі повинності щодо бідних і, дбаючи про своє вічне життя, сумлінно несла ті повинності. Що правда, то правда: тепер ти дуже змінилася – сама ходиш коло хворих на рак, – але це інша річ! А в ту пору, подавши милостиню якомусь жебракові, ти з таким завзяттям варила воду з інших убогих, яких ти тримала під п'ятою! Ти аж ніяк не обмежувала своє право господині дому: платити слугам якнайменше і вимагати від них роботи якнайбільше. Отій жалюгідній бабі, що вранці привозила нам городину, ти, звичайно, подала б щедру милостиню, якби вона в руку заглядала, а так ти вважала честю торгуватися за кожний листочок салати і врізати на кілька су її вбогий зиск.
Несміливі натяки слуг чи наймитів на якусь надвишку спершу тебе дивували, потім лютили, і ти давала їм одкоша з таким завзяттям, що останнє слово завжди лишалося за тобою. Ти мала своєрідний хист доводити цим людям, що їм нічого не потрібно. Ти повсякчас дорікала їм за вигоди, які вони мали: