Ні, я надто вже розходився, мажу себе квачем; все-таки я кохав одну жінку, і вона, здається, кохала мене… Було це 1909 року, на схилі моєї молодості. Навіщо замовчувати цю пригоду? Ти знала про неї і нагадувала мені її, коли тобі треба було щось виторгувати в мене.
Це була молоденька гувернантка, яку я врятував від суду (її обвинувачувано в дітогубстві). Спершу вона віддалася мені із вдячності, але потім… Так, так, того року я спізнав щире кохання, але все занапастила моя невситимість. Мало того, що я тримав її в чорному тілі, майже в злиднях, я ще вимагав, щоб вона завжди була до моїх послуг, ні з ким не бачилася, – щоб я міг узяти її, піти від неї, наскочити на неї, коли заманеться, – а вона щоб тільки й виглядала, коли мені трапиться вільна хвилина. Вона була моєю річчю. Володіти, користуватися, визискувати – ці мої намагання поширювалися й на інших людей. Я люблю мати невільників. І от якось я ніби знайшов таку жертву. Я стежив за кожний її кроком, кожним поглядом… Та що це я! Забув свою обіцянку не розводитися про такі речі. Вона поїхала до Парижа – не витримала…
– Хіба ти тільки з нами не міг порозумітися? – часто торочила ти мені.– Всі, геть усі бояться і цураються тебе, Луї, ти ж сам бачиш!
Так, я бачив… У суді я не мав друзів. Мене довго не вибирали до ради присяжних повірених. А після всіх отих кретинів, що їх замість мене обирали па старшину адвокатів, мені вже й не хотілося бути старшиною. Навіщо воно мені? Тільки морока з представництвом, прийомами. Всі ці почесті коштують дорого, справа не варта заходу. А тобі цієї шани дуже хотілося задля дітей. Ти ніколи нічого не хотіла задля мене самого, я тільки й чув: "Зроби так задля дітей".
Через рік, як ми побралися, у твого батька стався перший удар, і нас перестали запрошувати до замку Сенон. Невдовзі ми вже загніздилися в Калезі. Мене ти зреклася, але мій рідний край полюбила. Ти пустила коріння в моїй землі, проте воно з моїм корінням не переплелося. Діти завжди проводили канікули в цьому будинку, в цьому садку. Тут померла наша маленька Марі. І ця смерть тебе не вжахнула – для тебе святиня кімната, де вона мучилася. Тут ти привела свій виводок, доглядала хворих дітей, сиділа біля колисок, давала прочуханки няням і гувернанткам. Між оцими яблунями натягали мотузочку, де висіли суконьки Марі і весь цей любий дитячий одяг. У цій ось вітальні абат Ардуен збирав коло фортепіано дітей, і вони співали хором, і не тільки побожні пісні – щоб я не сердився.
Літніми вечорами, пихкаючи на порозі люлькою, я чув їхні чисті голоси, цю арію Люллі[7]: "Ах, ліси, і скелі, і вода джерельна…" Спокійне щастя, де не було мені місця, я це знав, заборонена для мене сфера чистоти і марень, тиха любов, дрімлива хвиля, що сплеснула за кілька кроків од моєї скелі.
Я заходив до вітальні, і голоси змовкали. З моєю появою уривалися всі балачки. Женев'єва йшла геть, узявши свою книжку. Тільки Марі не боялася мене. Я кликав її, і вона бігла до мене, я брав її на руки, та й вона сама охоче горнулася до мене. Я чув, як б'ється її серденько – калатає, мов у пташки. А тільки-но я випускав її, вона летіла вже в садок… Марі!
Дуже рано дітей почало турбувати те, що я не буваю на обідні і їм м'ясо по п'ятницях. На їхніх очах між батьками точилася глуха боротьба, але вона майже ніколи не загострювалася, а в коротких сутичках бито частіше мене. Після кожної сварки тривала підпільна війна. Театром її був Калез, бо в місті я завжди десь пропадав. Але перерва в судових сесіях збігалася з шкільними канікулами, отож серпень і вересень ми жили тут разом.
Пригадую той день, коли ми зійшлися врукопаш (я пустив якийсь дотеп перед Женев'євою, що зубрила закон божий); я заявив про своє право оберігати розум моїх дітей, а ти про свій обов'язок охороняти їхні душі. Я зазнав поразки вперше, погодившись, щоб Юбера виховували отці єзуїти, а дівчаток віддали до пансіону Серця Ісусового. Я поступився, скорившись престижу, який завжди мали в моїх очах звичаї родини Фондодежів. Але я прагнув реваншу, а головне, того дня я намацав єдине твоє вразливе місце, а тепер знав, як тебе під'юджувати, вивести з байдужості, щоб ти звернула на мене увагу хоча б із зненависті. Нарешті я знайшов привід для сутичок. Нарешті я змушу тебе зчепитися зі мною. Колись моє безбожництво було для мене порожньою формою, куди я виливав приниження дрібного селянина, забагатілого, але зневажуваного приятелями з буржуазії, тепер вона заповнилася любовним розчаруванням і майже безмежною злопам'ятністю.
Якось за сніданком знову спалахнула сварка (я спитав тебе, що за втіха дивитися передвічному, як ти їси форель замість яловичини). Ти підхопилася з-за столу. Пригадую, яким поглядом дивилися на нас діти. Я рушив за тобою до твоєї кімнати. Твої очі були сухі, ти розмовляла зі мною цілком спокійно. Того дня я збагнув, що ти зовсім не байдужа до мого побуту. Ти наклала руку на якісь листи: є з чим вимагати розлучення.
– Я залишалася з тобою заради дітей. Але якщо життя з тобою загрожує занапастити їхні душі, я не завагаюся…
Так, ти без вагання кинула б мене і навіть мої гроші. Ти страшенно корислива, але здатна піти на будь-яку жертву, аби тільки вони залишилися невинними в своєму дитинстві, цьому сховищі вірувань, звичок, приписів – цій бридні.
Тоді я ще не дістав твого образливого листа, написаного після смерті Марі. Сила була за тобою. Та й становище моє дуже похитнулося б у разі судового процесу про розлучення: в ті часи, та ще й у провінції, світське товариство не жартувало з такими речами. І так уже ходили чутки, нібито я франкмасон; люди вже косували на мене через мої переконання, і якби не престиж твоєї рідні, мене б усі обходили десятою вулицею. А передусім у разі розлучення довелося б повернути акції Суецького каналу – твій посаг. А я звик вважати їх за свою власність. Мене жахала думка, що треба від них відмовитися (та ще й відмовитися од ренти, сплачуваної твоїм батьком).
Я підібгав хвоста й згодився на всі твої вимоги, але поклав собі зробити все, щоб перетягти на свій бік дітей. Я вирішив так на початку серпня 1896 року: ці сумні й спекотні літні місяці сплуталися в мене в голові, тож ті спомини, що я наведу зараз, охоплюють п'ять років (1895–1900).