А загалом історія Прутнюка, його мами й тата, навіть численних жон — це лише інтермедія в темі, вона записана сюди лишень тому, що дотична до Комп’ютерної Діви; фактів же про те, як вона жила з Велимиром, скільки і чи живе й досі (досі, тобто до знайомства чи, точніше, до відновлення знайомства з Миколою Ликом), Микола з її розповідей не довідався жодних, тут вона була, як Мута. А вже ця відіграла в загальній фабулі не інтермедійну роль, а десь таку, як Симона стосовно до рицаря неоціненної печалі князя Семена Лика та Галька щодо Теодора Петровського-Лика.
Хтось надто вже втикацький з читачів міг би сказати, що в мого приятеля, сумнівного княжого нащадка, вже була така пара — Натка, але згадаймо, що Натка своїми примітивнішими, як це було в Симони чи Гальки, чарами не здолала звоювати Миколи, а відтак перетворити в рицаря неоджалованої печалі; тоді виявився сильніший таки він, а чи могла сподобатися така річ мойрам?
Я ж, як оповідач цих історій, також завівся, вважаючи, що фатум тоді покинув заглиблений у віки рід Миколи Лика, вирахувавши, що саме він належав до тринадцятого коліна, відтак подолав і мойр, які зладнали цей театр, а що нащадків по собі не залишав, то я по-дурному оголосив закінчення його історії, не підозрюючи, що він встрягне в іншу, — і саме за це мене вишпетили мойри, прийшовши до мого сну. Відтак Ляхесис знову почала тягти свою, свіжосплетену Клото, нитку, і, здається, це по ній рушила до мого бідолашного приятеля істота козиної подоби з букетом червоних троянд, пахом яких і отруївся професор історії.
Ще одна несподіванка його чекала (перша — та, що Комп’ютерна Діва виявилася жінкою Прутнюка, але чи жив він з нею, чи тільки приймав як свою гостю, лишилося невідомим), і то така, що і я, битий жук, зачудувався. Коли відбувалася ота перша їхня зустріч та розмова з виясненням давнього знайомства, Миколина візаві звелася й попрощалася. Досі він бачив її тільки спереду, але, як уже говорилося, специфіка кабінету була така, що Козі, щоб вийти, треба було повернутися спиною до співрозмовника. І Микола вдруге закляк: несподівано побачив, що, перепрошую, задок Комп’ютерної Діви зовсім не такий, як міг би уявитися при уразі її дивовижною худорбою. Тобто мало б бути кілька складених чи ув’язаних кісток, без жодної, як то кажуть, плоті, а вийшло навпаки: задок виявився досить просторий, навіть не у формі побільшеного кулака, як це часто буває в дівчат, що дбають про свою фігуру, а м’яко спадистий. При цьому коли йшла, якось своєрідно, власне, специфічно посмикувався. І це раптом викликало в Миколи осяяння, яке навідувало його хіба тоді, коли робив історичне відкриття. Відтак язик його проказав те, що й у думці не мав говорити:
— Послухайте, а чи не ви, часом, Ж. Смикальська?
Повернулася до нього вже у дверях і зацвіла цілком милою всмішкою.
— Взагалі це мій псевдонім. Його Вельчик придумав. А як ви здогадалися?
Звісно, Микола посоромився сказати, що здогадався, спостерігаючи за специфічними посмиками її задка.
— Часом у мене таке трапляється, — мовив ніяково. — Через… осяяння.
— Не хотіла цього казати, — мекнула Коза, — бо писала про вас трохи зарізко. А коли набирала вашу нову роботу, змінила свою думку. Навіть подумала, що не ви писали ці спогади, а вам допомагав якийсь графоман. До речі, помітила, як пам’ятаєте, разючу стилістичну подібність із тими другими спогадами, які зрецензувала разом із вашими.
Проказала це трохи церемонно, вправно граючи словами, а насамкінець засвітила до Миколи сірими очима, з яких потекла така ласка, що йому здалося: хоче його причарувати. Принаймні в грудях заповзали якісь черв’ячки.
— А чому Смикальська? — спитав трохи підступно Микола Лико.
— Це так Вельчик придумав, — сповістила вдруге, ще й елегантно пустила бісиків, — очі не переставали його чарувати.
— А що значить Ж.? — бовкнув Микола. — Ваше ім’я?
— Це псевдонімне ім’я, — м’яко пояснила Комп’ютерна Діва. — Женя, Жанна — як собі хочете. Отже, коли мені прийти забрати роботу?
— Через тиждень, — сказав професорським голосом Микола.
— Прийду. А перед цим зателефоную.
І вона пішла коридорцем, так само специфічно посмикуючи звабним, як зауважив професор, задком, ні про що не дбаючи, а він ішов за нею, як пес за псицею, відчуваючи себе цілковитим ідіотом.
Разюча сцена! Менше з тим, що Коза немилосердно образила мене, зневаживши письменницького гонора, я це переживу, хоч кров тоді, коли Микола не без утіхи переповів її слова про графомана, густо прилила до обличчя. Виходило, це я зіпсував Миколині спогади, натикавши туди нафталіну. Ні, кров не лише прилила до обличчя, а заграла й заклекотіла. Але, скажу, менше з тим! Гірше, що вже тоді, з першого разу, мій наївний приятель припустився фатальної помилки, був-бо в таких справах недосвідчений, тобто спіймався на всю ту облуду, власне, потрапив на гачка тієї чортиці.
4
Про те, що Комп’ютерна Діва була таки чортицею, я написав не спересердя чи з образи гонору; пізніше, коли випав сніг, а це сталося невдовзі, Микола пішов разом із Ж. Смикальською, коли та відходила, щоб вибрати пошту. Вони з’їхали ліфтом, а що простір там вельми обмежений і мусили стояти близько лице в лице, то Микола відчув, що від її, здавалося, марного тіла, відходить потужний енергетичний струм, який густо наливався чи, власне, переливався з її до його тіла. Це одне. Було й друге: він провів Козу до виходу, навіть став на ґанка — отоді вони й побачили сніг, який притрусив сходи та асфальт. Вона попрощалася й пішла, а він утретє відчув дивну закляклість: на білому незайманому снігу уздрів її сліди: мали вони цілком округлу форму, як відбиток ратичок, — черевички Ж. Смикальської (називатимемо її ще й так) були манюпусінькі. Зрештою, не конче чортиця могла покидати такі сліди, а й Коза, а що Комп’ютерна Діва істота козоподібна, це Микола помітив передусім.
Але я забіг наперед, хай читач вибачить, адже мушу розрядити своє роздратування після попередньої сцени.
Наступного разу вона знову принесла йому роботу, забравши зроблену. Він ходив уже краще; коли казати чесно, то, доклавши зусиль, міг би сам завезти ту роботу й узяти нову. Але бісики, що їх пустила Коза (не зватиму її ще й Чортицею, щоб читач не звинуватив мене в необ’єктивності), за цей тиждень уже встигли звити в моєму приятелеві ватяні гніздечка, відкласти туди поклади (не знаю, чи у формі яйця, чи ікри), а самі позалазили в закамарки Миколиного єства й зависли там на лапках униз головою, як це чинять кажани задля сну, — там-то біси й позасинали.