Оце все промайнуло через зворушену пам’ять Миколи Лика і вмістилось у паузу, яка протривала, як звук камертона, що його завжди носив у кишені Прутнюк; звісно, на своє весілля Миколу запросив, і той і справді там був, а ще, виявляється, проказав промову, яка була, як думав тепер, цілком недоречна. Але новопошлюблену пригадати майже не міг, хіба те, що була якась вельми козява, тобто надто молода, аж синювато світилася, та ще й з прищиками, а де були прищики: чи на лобі, чи на щоках — рішуче не пам’ятав.
— Скільки ви мали тоді років? — запитав натужно, заразом роблячи й підрахунки, — це чинилося років сімнадцять тому, отже, Комп’ютерній Діві аж ніяк не може бути ані 25, ані 30 років.
— Сімнадцять, — радісно проказала Коза. — І мої батьки страшне мені робили за той заміж.
— А скільки було йому?
— Ну, він трохи більше, як наполовину, старший.
— На жаль, невиразно пригадую, — сказав трохи винувато Микола Лико, хоч я, автор, не зовсім розумію, чому "на жаль".
— У мене тоді навіть прищики були на лиці, — радісно звідомила Комп’ютерна Діва.
Пильно її озирнув: звісно, прищиків уже не було. Але обличчя, хоч і зворушилося, залишалося статично сіре.
— А де ж він вас віднайшов?
— Як де? В хорі, — наївно мекнула Коза. — Й інші його жінки теж співали в тому хорі. Але він із ними натоді вже розійшовся. Ну, може, не з усіма, — протягла невпевнено Комп’ютерна Діва.
Мій бідний приятель сидів по тих одкриттях закоцюблий, як бевзь, тимчасом як його візаві цвіла до нього досить милою усмішкою, треновано показуючи ретельно вичищені зуби, які дрібними не назвеш, — досить правильної форми, як це буває на зубних протезах.
До речі сказати: Комп’ютерна Діва говорила цілком правильною українською, не вживаючи навіть поширеного "да" замість "так", та й узагалі русизмів не вживаючи, що було Миколі Лику приємно, бо він трохи пурист, хоч фахом історик, а не філолог-мовознавець.
Звідомлення ж, що частина хору, яким керував Велимир Прутнюк, складалася з його жінок, усе-таки вразило мого приятеля, бо й у думці не міг такого покласти, як і те, що ті одна з одною не сварилися і не скубли темпераментно одна одній волосся, а під вольовим керівництвом диригента зворушливо співали стародавніх псальмів та кантів, тоді їхні голоси мали цілком дорівнюватися до янгольських. А хіба це не чудо?
І тут я не витримав і Миколу перебив:
— По-моєму, той хор вигадав. Хоч ні, це елементарний плагіят із моєї повісті "Двері навстіж", опублікованій у книзі "Сон сподіваної віри", яку я тобі подарував із дарчим написом. Правда, там описано хор мертвяків, а не жінок диригента.
Микола подивився на мене поблажливо, хоч і з деякою уразою.
— По-перше, фах брехунця — твій, а не мій, бо я таки людина факту, а не побрехеньок. По-друге, твоєї повісті та й узагалі згаданої книги ще не прочитав, бо її жанр визначено як готичну прозу та притчі, а тут в основі таки брехні. Та й чи може нормальний чоловік прочитати все, що ти наварзякав. А по-третє, коли не хочеш вірити мені, то баба з воза — на колеса легше. Не я з тебе витягую цю історію, а ти її з мене: п’явкою я вже тебе називав. Отож хочеш — вір, не хочеш — не вір, клястися тобі на Біблії не буду.
Правду кажучи, присоромив мене, а ще й тонко натякнув, що моя клятва була зі схрещеними пальцями, і мав рацію. Я тяжко зітхнув і попросив вибачення — і то тому, що, знаючи волячу натуру сумнівного княжого нащадка, міг би позбутися історії, яка вже мене гостро зацікавила, власне, я вже був уподібнений до гончака, який узяв слід, — а чи можна його такої миті спиняти? А найбільше вразив мене в ній виразний подих мойр, а таке писаці нехтувати не годиться, бо то дами мстиві.
Але своїм нетактовним утручанням Миколину розповідь розладнав, то й пішов покурити — у своїй єдиній кімнатці-кабінеті він не палив, можливо, боячись пожежі, а не через те, що куріння шкідливе. А пожежа загрожувала книжкам, без яких жити не міг. Я сидів на його ложі, очевидно, на тому ж місці, де свого часу всілася була Комп’ютерна Діва, а що я людина трохи замістифікована, то завбачливо з того місця зсунувся, дарма що це могло бути й помилково.
3
Велимир Прутнюк походив із музичної родини: його мати грала на віолончелі, а батько — на контрабасі. Пізніше, коли почав керувати не лише хором, а й музичною капелою, яка розігрувала давні козачки, гайдуки, уривки з ірмологіонів тощо, і мама, й тато грали в тому-таки ансамблі. Мати непомірно любила свого одинака, не могла без замилування дивитися на нього, коли той вдягав фрака та краватку-метелика, — тоді він подобав на родовитого дворянина "в часі фізичного, майнового й морального розкладу" — беру це визначення в лапки, бо це вислів не Велимирової матері (так вона на сина не могла дивитися), та й не його батька (бо той на нащадка ніяк не дивився), а мого-таки приятеля Миколи Лика; його ж їдкість мала в цей час, як побачимо, підстави. А що я сказав, що батько ніяк на нащадка не дивився, то це тому, що мав у житті три пристрасті: моторного човна, дотичне до цього рибальство, музику і чарку, хоч сказати "чарку" було б неточно, бо він любив пити, як теперішня молодь, із горлечка, але не вихилом, а по-американському, ковточками; правда, сяк чи так, а пляшка в пияків американських і тих, що п’ють вихилом (цей неологізм виводжу від поняття: "вихилити чарку чи кухоль"), наповнена однаково. Усі ці дані беру в нього ж таки, Миколи Лика, а йому про те оповіла Комп’ютерна Діва, але не за першого приходу, а наступного, — а читач і без мене може здогадатися, що були й наступні.
Так-от, про Велимирового батька, щоб більше не повертатися до цієї теми: ловив рибу він своєрідно. В тихій, безлюдній (це обов’язкова умова) Дніпровій заводі зупиняв човна, пускаючи його вільним плавом, наживлював вудки, закидав, тоді виймав із чохла контрабаса і починав грати, пильно дивлячись на поплавки й тримаючи на дні човна пляшку у спеціяльно зробленій для цього підставці з відповідною діркою посередині. У виміряні періоди зупиняв гру і робив ковтка-два, тоді знову вставляв пляшку в дірку і грав. Був твердо переконаний, що риба вельми музикальна, але треба дібрати відповідного репертуару — це було випробувано на практиці (псальми і канти тут не годилися, а козачки та гайдуки — цілком). Тож вважав, що риба під упливом його музики так надихається, що в ній розпалюється голод і вона нерозважно лізе на гачки. Незручність же такого лову була в тому, що, тягаючи рибу, якої ловив завжди достатньо, мусив припиняти гру, відкладати інструмента, бо грати й одночасно тягати рибу не зміг би й більший за нього віртуоз. Через це він спробував використати для тягання сина, але той невдовзі відмовився йому допомагати, бувши вельми зайнятий своїми жінками, тобто хором, і стародавньою музикою. Свій же природний егоїзм щодо свого чоловіка жінкú (скільки їх було, Миколі довідатися не вдалося) гасили тим, що на короткий час заволодівали Прутнюком, тож котра виявляла більшу вправність, його до себе переманювала, хоча довго не втримувала, а проганяла; тоді він переходив до тієї, яка цього прагла, при цьому удаючи, ніби не він організатор цієї каруселі. Можна гадати, що в жилах Велимира (це вже моє припущення, на якому не наполягаю) текла частково турецька кров чи, може, й татарська, тим і мав таку потужну схильність до гарему. Я цю гіпотезу висловив Миколі Лику, але він, хоча й був історик, цією темою не захопився, і не тому, що мав якусь негацію до Велимира, а тому, що навряд це можна було б науково дослідити і задокументувати, та й для чого? А фантазії, як ми вже побачили, його мало приваблювали. Тож я залишився при власному щодо того переконанні, а підставу мав ще й таку. У Велимира була одна ідея фікс, яку здійснював вольовито й твердо, відтак жінки його (може, й не всі) в тому слухалися. Маючи схильність до прогулянок, він скликав ту частину хору, яка йому належала, і всі вирушали на променад. Попереду урочисто ступав, трохи надувшись, а загалом з непроникним лицем Веле-паша, а ззаду (не знаю, чи парами, чи гуртком[2]) його жони, які невмовкно, як сороки, тарахкотіли, і тільки одна помекувала — Коза, себто Комп’ютерна Діва. І такі шпацірування стали необхідним ритуалом їхнього життя, і, можливо, саме вони гуртували цей хор, хоча навряд чи в жилах хористок текла турецька кров. А ще їх лучило: жодна із жон не понесла навіть після численних співзлягань із Веле-пашею — ґандж, очевидно, був не в них, а в ньому; зрештою, коли б це сталося, такої ідилії навряд чи вдалося б досягти. Та коли б кожна народила йому одного-двох нащадків, то як би він зміг тих пуцьвірінчат, а ще в такій кількості, прогодувати, не кажучи вже про жінок, яких хоч і посадив на залізну дієту шляхом апостольського переконання, але при його заробітках і це бувало нелегко. Ці розмисли — також моє припущення, загалом же кожен інтим — таїна сокровенна, і хоча носії цієї таїни чимало розпатякують, тобто ніби розхлюпують цей коштовний напій (а в того напоя дуже полюбляють совати носи сторонні, як-от, приміром, я зі своїм письменництвом), таїна залишається в оболонці чи в склянці сокровенності (вибач мені, Боже, за таку препишну метафору!), тож ніхто її до кінця не пізнáє, навіть при фантазійних утручаннях, які здебільшого хибують на довільні спотворення.