Отож Іван Василевський над усе боявся, як то кажуть, "улізти". Тому після лекцій пішов не додому (як не ходив, коли жив у гуртожитку), а в бібліотеку, де опрацював потрібні книжки, а тоді подався до палісадника з кількома лавками, вибрав незайняту і, немилосердно кадячи цигарку за цигаркою, твердо вирішив Федя Сала послухатися, можливо, й не тому, що той його переконав, а тому, що взагалі слухався людей із сильнішою від своєї вдачею — мав-бо волю підломлену ще в дитинстві від деспотичного вітчима.
Отож повертався на місце нового осідку як ходяча палиця: виструнчений, простойдучий, із заплилими лудою очима, із цигаркою в кутку рота, дим з якої найочевидніше й не плив нікуди далі очей, відтак утягувався ними та й лудив йому позір.
Перше неприємне, що його стріло, був Пес, який також значиться між персонажів цієї драми, через що писатимемо його з великої літери. Пес був нікчемний: суміш порід, які опанували цю околицю, старий, коротконогий, облізлий, із прямими вушками, зате з необскубаним хвостом, отже, гідності до кінця не втратив — він гавкав на Івана ярісно, ошкірюючи невеликі, може, й розхитані зуби. Василевський стояв не рухаючись, — до речі, вчора Пса ніде не було, — чекаючи, чи щоб цей нікчемний виплодок якоїсь місцевої, мабуть, не вельми високоморальної суки відгавкався, чи щоб хтось вийшов із дому й убезпечив його.
— Він у нас не кусається, ідіть смєло! — сказав за спиною чоловічий голос. — А вопще вгостіть його раз-другой ковбаскою, і він вам ноги лизатиме. Оце він ковбаски, капосний, і вимагає.
Іван озирнувся: у хвіртці стояв господар. Мав на собі ті ж лахи, що й учора, а всміхався подібно до Пса, навіть слова викидав гаркітливо.
— Приберіть його! — наказав Іван.
— Пшов вон! — крикнув господар, від чого Пес перестав гавкати, але чомусь облизався й позирнув на прибульця чи насторожено, чи недовірливо.
— Собаки чуствують, коли їх бояться, — сказав господар. — Є у вас ковбаса?
— Та трохи є, — сказав Іван.
— То киньте, побачите, що буде, — сказав господар і криво всміхнувся.
Ковбаси Іван купив сто грамів для сьогоднішньої вечері, попросивши порізати на скибки. Вибрав із паперу в папці смужку й кинув. Пес якось дивно стрибнув угору, трохи боком, вправно зловив подачку й миттю проковтнув. Відтак казково змінився: рот заслинився, а очі стали принизливо жебрацькі.
— От знакомство й відбулось, — сказав господар. — Дайте йому ще кавальчика і йдіть сміло.
І знову — стрибок, клацання зубів, але коли Іван рушив, Пес загарчав.
— Це він у вас ще просить, — пояснив господар. — Хороша, м’ать, у вас ковбаска. Але ви його не балуйте, бо спортиться.
У прочілі вже стояла Таїсія Іванівна, але цього разу була не чорнолиця, а сіра, ще й дивно сіра: очі, барва волосся, обличчя, одежа, губи, навіть суха шкіра.
— Вам у нас буде харашо! — проспівала вона. — Та й ви, бачу, молодой чєловек порадошний, суджу по тому, як вас Рексик стрів.
— Гав, гав! — зовсім не злобиво сказав Рексик.
— Да, він у нас не дурний, — мовив господар. — Розбирає, де ковбаска, а де лайно.
— Фе, Аркаша! — докірливо сказала Таїсія Іванівна. — Шо це ти таке некрасіве говориш при посторонньому.
— Вже не посторонній, коли втесався в наше кодло, — сказав господар і загиготів.
І тут Іван побачив несподіване: сірі очі Таїсії Іванівни метнули вогонь. Але не сірий, а таки жовтий, а може, оранжевий.
3
Бачу кін. Розсувається завіса. На кону сферичне тіло, розрізане навпіл. У нього вписано кімнату, в якій поселився Іван Василевський. Він сидить на ліжку. В кімнаті один стілець, а ще є електроплитка. З одного боку входить Аркадій Петрович, господар із Псом. Пес матиляє хвостом і люб’язно ошкірюється, дивлячись на Івана з підгідливим чи запобігливим проханням, очевидно, хоче ковбаси. З другого боку входить Таїсія Іванівна, за якою біжить Кіт, а від задника виступає Людмила. Вона строго одягнена, охайно зачесана, трохи надмірно намазюкана, від чого очі — ніби провалля, губи підтиснено. Обидві жінки принесли ослінці, на яких розсідаються; Аркадій Петрович сідає на тому, що тут був. Кіт із Псом зустрічаються посеред кону, перший вигинає спину й сичить. Пес гавкає, Кіт не витримує і стрибає на постіль і там завмирає. Пес полишає змаг і мирно влягається посеред кону, вигризаючи воші.
— Не подумайте, шо хочемо сказать вам шось неприятне, — каже медоточиво господиня. — Условія у нас прості.
— Які там условія, — тоскно вістить господар. — Хай живе як хоче: він не мішає нам, а ми йому.
— А ти помовч! — різко каже Людмила.
— Мені шо, — смикає кутком рота Аркадій Петрович. — Можу й помовчати.
— Квартиранти у нас всіда, — каже Таїсія Іванівна. — Но деякі вещі тра обговорить. Знаєте, шо таке депозитік?[4] Отож давайте так: ви у нас живете й не живете.
— Як це? — питає тупо Іван.
— Ну када буде хто спрашувать: кажіть, шо ви не квартірант, а родич. Бо люди самі знаєте…
— Який? — питає Іван.
— Плем’яник по сестрі. Двуюрудний.
Іван дивиться на те місце, де вчора висів портрет, і йому ввижається, що той портрет і досі там. Тобто там парсуна Феді Сала, який єхидно шкіриться.
— Да! Кухньою нашою не будете пользоваться.
— В мене є плитка! — каже Іван.
Усі дивляться на плитку, та не розжеврена, тобто вимкнута.
— Про це ми вже договорилися вчора.
— Да!
— Умивальника собі купите. Водою можете пользоваться. Кран на кухні.
— Хай миється з нашого, — недбало каже Людмила.
— Ти так хочеш, Людочка? — здивовано питає Таїсія Іванівна. — Це не всіда удобно. І це тобі може бути неудобно.
— Хай миється з нашого, — припечатує Людмила.
— Ну, коли так, то так! — неохоче згоджується господиня. — В наші комнати не заходьте, а коли буде якийсь шум, не обращайте уніманія — це вас не касаїця.
— Що за шум? — тупо питає Іван.
— Ну всякий! — неохоче каже Таїсія Іванівна. — Часом нужно порядок навести… До Людочки не приставайте…
— Це вже не твоє діло! — різко каже Людмила.
— Да? — здивовано викруглює сірі видла Таїсія Іванівна. — Але ж я про те…
— Дуже йому тра твоя Людочка, — мовить недбало господар.
— Сама за себе потурбуюся, — каже Людмила.
— Ви на нас не обіжайтеся, — медоточиво вістить Таїсія Іванівна. — Бо той ваш друг…