2
Його збудив запах смажених млинців, навіть чути було, як шипіла на сковороді олія. Іван Василевський був студент, а це значило: постійно голодний, отож цього першого ранку в новому помешканні відчув чи здобув од тих запахів ледве не кишковий заворот. Звернув увагу не на сонячні стяги, які розкраяли простір кімнати, а таки на цей запах; зрештою, нічого дивного, адже вчора не повечеряв; а обід мав у студентській їдальні, де вміли ідеально позбавляти їжу смаку та поживності; а вчорашній сніданок — булочка з родзинками, яка чомусь називалася "жулик", очевидно, винахідник її вважав, що його витвір мав обдурювати споживача, а не насичувати.
Хтось там, на кухні, вкрутив крана — дзвінко полилася вода; Іван по-дурному намагався вгадати: в каструлю тече вода, в чайника чи у відро? І вирішив, що таки в каструлю, а це знову-таки значило: мала готуватися їжа, відтак через якийсь час помешканням попливе новий потік запахів, якого його зголодніле тіло може не витримати. Тим-то скочив на рівні. Була для цього ще одна причина, менш істотна: мав поспішати на лекції (про це сповістив годинник, коли коротко на нього позирнув), тому пішов у майці до вказаного ще вчора ввечері вмивальника і став дзенькати носиком.
Відтак відчув, що за спиною хтось стоїть. Різко обернувся — була це господиня (як же її звати? — вчора називалася, ні, забув). Господиня височіла, вилита, немов скульптура в чотирикутнику прочілу, світло падало їй у спину, через що обличчя бачилося чорне, але намагалося всміхатися.
— Нам треба обговорить условія вашого в нас проживанія, — сказало чорне обличчя. — Це шоб ми вам не мішали, а ви нам.
— Охоче, — сказав Іван, обтираючись далеко не свіжим власним рушником. — Але зараз біжу на лекції.
— Конешно, — сказало чорне лице. — Це ні к спєху!
Але з прочілу, в якому була скульптурно вилита, й не подумала зіступитися.
— Хочете ще щось? — спитав Іван Василевський.
— Поки одне, — сказала тим-таки мироточивим голосом господиня. (Фу, її звати Таїсія, згадав Іван. А по батькові? Здається, Іванівна.)
— Да, пока що одне, — повторила Таїсія Іванівна. — Хочу у вас попросить, щоб не ходили в поміщенії голим. Тут у нас женщина і молода дєвушка.
— То у вас живе ще якась жінка? — по-дурному виставив очі Іван.
— Нє, я неправильно висказалася, — мовила все ще медоточиво Таїсія Іванівна. — Женщина — це, сказать, я, хоч і моя доч тоже женщина.
Поняття "голий" у господині було своєрідне: Іван був у штанях, капцях, правда на босу ногу, і в майці. Отже, йому пропонувалося виходити вмиватись у сорочці — моральні підвалини цього дому його, відверто кажучи, вразили.
— То я маю купити собі вмивальника? — спитав здивовано.
— Не мішало б, — сказало чорне обличчя. — Людочка в нас така щипетительна.
З логікою в Таїсії Іванівни, як і в багатьох жінок, здається, було не все гаразд: учора вона сама показала йому, де в них умивальник: у коридорчику, власне, в сінях.
— Вибачте! — сказав Іван, і тільки тоді скульптурна примара звільнила йому прохід.
— Та нічо! — солодко проспівала. — Діло житейське!
(Через півтори години, в перерві між лекціями, він, Іван, переговорить про це з Федьом Салом, на що Федьо хихикне і скаже: і "Це вона понтується!" — і зарегоче, поводячи головою. "Куди це ти мене всунув? — обурено спитає Іван. — І що значить "понтується?"" "Ну, очі милить, — вже серйозніше сказав Федьо. — Хоче показать, що вона не… собачий". — "Запропонувала обговорити якісь умови співіснування, — сповістив Іван. — З тобою вона теж їх обговорювала?" — "Да, напочатку, — неохоче сказав Федьо. — Але це тільки для блізиру". — "Що значить "для блізиру?" Там не стань, там не сядь?"
Федьо ніби задумався, і вони перестали сипати чергами речень, а повели бесіду в розважнішому тоні, через це і я припиняю подачу їхню січкою й переводжу на звичайний лад.
— Не гарячкуй, — сказав Федьо. — Роби як хочеш і не звертай на них уніманія. А не понаравиться, повернешся в гуртожиток, тіко не виписуйся звідтіля. Я жив так: ноль уніманія, а як стара коли зарветься, то я не церемонився. "Хочете, щоб пішов? — казав. — Пожалуйста!" Тоді вона й затикається.
— А їхня дочка? Що, вона справді… щипетильна?
— Це коли щіпне! — показав зуби Федьо. — Тримайсь од неї подальше! А коли внадиться — жени! Подується і привикне.
Тоді Іван заговорив про портрета — це вже описано.
— Да, конешно, — мовив до того, що вже сказано, Федьо. — Це так вона почина внаджуватися. Каже, що художниця, тіки шо в неї життя не склалося. Але перти на тебе не буде, нє! — певною мірою таки щепетительна. Не давай тільки себе щіпать! — і він гоготнув круглим ротом. — А вопще квартира як квартира, я в худших бував. Ці трохи чудачні, але тобі шо до того — прийшов, перебув ніч. Але зачиняйся, там є защіпка.
— Можуть і вночі зайти? — з жахом спитав Іван.
— Нє, то хіба старий, коли нап’ється. Щоб душу, сказать, вилить. Але ти його прожени, він смирний — піде собі. Оце такі условія. Не вони мають їх тобі ставити, а ти їм. Я так і зробив, бо цих хазяйок квартирних добре знаю. Будь од них подальше, і хай гризуться самі.
— А вони гризуться? — спитав Іван.
— Не те слово! А хто в цьому світі не гризеться? Не гризеться, хто живе сам, та й той гризеться, що нема з ким гризтись, — знову показав зуби Федьо. — Це тіко спершу цвіточки, а поживуть — і гризня! Через це так часто міняю квартири, і тобі совітую. Шось не так, за манатки — і драла, і к чорту, а чорт тебе не обідить.
І він знову гоготнув круглим ротом, а обличчя масно заблищало.
— Услужив ти мені, — ображено сказав Іван.
— Та не бери до серця! — сказав Федьо. — Люди як люди! Не гірші і не кращі. Дай їм понять, шо ти тоже щепетительний, і коли буде не по-твому, за манатки — і стрекача. А вони цього бояться! Гроші ж наперед не плати, бо влізеш! Спробуй!)
Отака розмова відбудеться через півтори години, а тим часом Іван Василевський мав на серці стуму від того першого зіткнення з господинею. Отож не бачив ні чудового осіннього ранку, ні сонця, ні розкішних барв, ні неба, теплого й прохолодного водночас. Дивувався, що його, завдяки Федьові Салу, винесло із звичних, хай і паскудних, гуртожитських буднів, до яких по-своєму звик, щось його їло, млоїло, а з другого боку, заздрив Феді, бо той був у цьому світі як пташка: пурх сюди, пурх туди нічого на серці важкого, з усього можна легко викрутитися, тож і виходив сухим із води — і все з отією усмішечкою (що відбита на портреті "щипетильною" Людмилою), з лискучою мамризею і з лукавинкою в очах. Ні, він, Іван, не такий, і це передусім тому, що тугодумний. Навіть їжу брав до рота обережно, спершу пізнавав на смак, довго розжовував і тільки тоді ковтав. Так само й кожне сказане до нього слово і кожне написане: збивав їх докупи, сім раз відмірявши й пильно приладжуючи, а подекуди й обстругуючи; зрештою, переконувався, що і їжа, ретельно розжована, погана, і слова, приладжені, обстругані й обглодані — мертві. Але мав не лише таку ваду: зважувався довго, а коли ступав на якийсь шлях, ішов ним, хоча той шлях баюристий і багнистий, тоді як поруч стелиться битий і впорядкований. І це тому, що якось траплялося: не він вибирав дорогу, а вона його — опертися ж не міг. Через це тепер гостро насторожився і почав подумки обмацувати й обсмоктувати кожне слово, сказане Таїсою Іванівною (а пізніше й Федьом Салом), був-бо з людей неповоротких. Про це можна судити і з випадку тієї позички: не міг віддати боргу (я в те вірив), але ніколи про нього не забував.