— Мабуть, — усміхнулася твердо. — От чому часом тебе боюсь. Боюся твого розуму.
— Справді, здогадувався, що твоя мати — Калиновська, мовив я задумливо. — Її саму не раз бачив, бо заходила до нас. Дещо з тієї історії знаю, але більше — ні.
— Мама заходила до вас? — здивовано спитала Іра.
— Так, не раз, — звістив я. — І мати моя ставилася до неї цілком неревниво. Знала і її київську адресу, вони навіть трохи листувалися. А коли батько помер, надіслала телеграму.
— Та телеграма була, як грім із ясного неба, — сказала мені в тон Іра. — Батько лютував. І саме тоді мати збунтувалася. Сказала: або поїде на похорон, або піде з дому. І батько вперше в житті здався й відпустив її. Була відсутня кілька днів, а приїхала ніби цілком спокійна. Тоді й викинула ту фотографію. Тепер ти розумієш, чому не могла завести тебе у свою родину?
— І раніше це розумів, — сказав, — тож жодних претензій. Але не все в цій історії ясне.
— Що ж тобі не ясно? — спитала Іра.
— Коли Кал… тобто твоя мати тримала цю фотокартку аж до батькової смерті, то це значить, що любила його?
— Саме це і створювало пекло в нашому домі, — відказала Іра якимсь сирим чи сірим голосом. — Відтак і моє дитинство складалося з прикрощів та потрясінь, поламане й понівечене.
— Але чому вирішила відкритися? — спитав.
— Щоб раз і назавжди з тим покінчити, — твердо мовила. — Як мама, коли викинула цю фотокартку. Хочеш, віддам її тобі?
— Хочу! — сказав я.
Знову взяв світлину й роздивився. Була потерта, вилиняла, але ліпшої якості, як ті, що робив з Іри її батько. Замолоду мій тато був красенем, із видимою, зовнішньою ознакою мужності, саме такі, не в міру мені, жінкам і подобаються.
— Гаразд, сказав, ховаючи фото в нагрудну кишеню сорочки. — Але все одно, мені не все ясно.
— Що ж тобі не ясно?
— Наскільки знаю, не батько мій покинув твою матір, а вона його.
— Так, — згодилася Іра. — Коли твого батька посадили, це було, здається, тридцять четвертого…
— Мого батька садили? — спитав зчудовано я.
— А ти й не знав? — з торжеством спитала Іра. — Отже, і від тебе в домі щось ховали.
Сказати правду, про щось подібне здогадувався: мати прохопилася кілька разів, що батька "тягали", але коли я спитав, що це значить, вона відрізала: "Ліпше тобі цього не знати!"
Іра увіч тішилася паузою, що поміж нас провисла, бо таки вразила мене. Цього разу по-справжньому.
— Але я й справді не знав, що він сидів, — витис знічено.
— Бачиш, — легко сказала, — наша поїздка до Житомира складається із сюрпризів. Але це ще не кінець. Мама була від нього вагітна, хоч вони не встигли одружитися. Твій батько мав щодо цього тверді наміри, але про материну вагітність не знав, бо, коли його посадили, не відала того й вона.
— Хочеш сказати, — пробелькотів я, — хочеш сказати… що твоя старша сестра…
— Так, сестра й твоя, — з торжеством мовила Іра.
— Але звідки все те знаєш? — зачудувався. — Мати тобі розповіла?
— Недавно, коли її вдарив інсульт. Мову трохи відібрало, але говорити могла. Отож у лікарні, коли думала, що помре, ніби висповідалася переді мною, бо почувалася винною.
— Неймовірні речі! — проказав я. — А пізніше мій батько знав, що твоя сестра — його дочка?
— Цього мама не сказала. Може, знав, а може, й ні. Коли його забрали, була певна, що пропав навіки, бо минули роки, а від нього — ані звістки. Тоді всі знали: як забирали, то людина вже не поверталася. Отож їй зустрівся мій батько і взяв її вже з дитиною. Не відмовилася, тяжко було самій. Але тридцять дев’ятого він повернувся, тоді мама була вже одружена й ходила вагітна мною. Я ж старша тебе на два роки.
— А мій брат, — сповістив я, — твій ровесник.
— Можливо. Отже, мама не могла до нього повернутися, і він одружився з твоєю матір’ю.
— Але чому твій батько до нього ревнував?
— Це вже моя дурна заслуга, — сумно всміхнулася Іра. — Сказала тобі неправду того разу: не сестра через мене її виказала, а таки я. Мама мене покарала за якусь шкоду, а я й викричала, що зустрічається з чужим дядею. Бо таки зустрічалася.
— Але то не були любовні зустрічі, — звідомив я, — а принагідні!
— Звідки знаєш? — насторожилася Іра.
І я розповів їй про розмову з матір’ю і про те, що вона знала про ті зустрічі в парку; про те, що батько тоді був дуже хворий і не в голові йому були любовні авантюри; про те, що невдовзі його поклали в лікарню, де він довго лежав, а по тому підупав на здоров’ї — йому навіть дали другу групу інвалідності, і хоча прожив ще років із п’ятнадцять, але воєнні рани його таки доконали. Розповів і про відвідини Калиновською нашого дому, і про мирні стосунки її з моєю матір’ю, а це найбільший доказ, що між ними вже нічого не було, бо жінки такі речі нюхом чують.
— Так уже знаєш жінок! — кольнула Іра.
— Теоретично, — відказав, — а трохи й практично.
— Може, все, що кажеш, правда, — прорекла категорично. — Але продовжувала його любити і любила тільки його. І мій батько мав усі підстави її ревнувати.
Я жахнувся на цю логіку: Іра звинувачувала матір за її однолюбство, хоч винуватцем у цій драмі була не вона і не мій батько, а отой нещадимий кривавий молох, що розтрощив їхні долі; Калиновська ж, хоч і відступилася від батька після його арешту, але зрозуміти її можна: жінка мусить шукати життєвого прилаштування, хоча високим вимогам моралі це не відповідає; такі жінки, як моя станційна господиня, більше виняток у їхньому племені, як правило. Але закладення в ній були добрі, цим і пояснюється, що любові, запаленої в ній, позбутися не могла. Ірин батько й справді мав підстави жінку ревнувати, але, взявши її з дитиною, мусив дати відпуст її зв’язку з іншим, бо це було до нього, тож, як мужчина, міг би й пошанувати її любов. Але дістав інформацію з дитячих вуст, і в ньому пробудився звір. Отже, звір був не в матері, а в батьку; Іра ж батька виправдовувала, а матір за її любов осуджувала, бо саме її звинувачувала за власне важке дитинство. Коли так, то мій здогад, що в ній поселено антиматеринського комплекса, а не антибатьківського, потверджувався.
— Тато тоді почав пити, а знаєш, що таке п’яна ревність?
Що таке п’яна ревність, я знав, бо в нас на вулиці була така пара, і я досить на ті баталії надивився — так Ірі й сказав.