38
Така диспозиція склалася перед нашою спільною поїздкою до Житомира. На автовокзал Іра прийшла в легкій блакитній сукенці, засмагла, змолоділа, із чудовою усмішкою, яка прегарно квітла на її довгообразому обличчі. Від неї струмував справдешній чар, і я, довго не бачившись із нею, був зачарований. Про день поїздки повідомила коротенькою цидулкою, заадресованою на ту ж таки Головпошту, до запитання, отже, поїздка мала відбутися останньої декади серпня, адже в неї невдовзі починалася робота, а в мене — навчання в аспірантурі; з роботи у станційній школі я вже розрахувався, але продовжував жити в господині, поки влаштуюся до аспірантського гуртожитку.
— Як виглядаю? — спитала, злегка прокрутившись.
— Чудово, — щиро сказав я. — З’єднання неба й сонця.
— А ти чомусь посірів, — мовила, задоволена моїм компліментом. — Заїла наука?
— О ні, — сказав я. — Наука для мене також — небо й сонце.
— Але зовні того не видно.
— З простої причини, — сказав я. — Твоє небо й сонце на тобі, а моє — в мені.
— Знову афоризми? — розсміялася вона. — Заскучила вже за твоєю мудрістю.
— Такий уже маю ґандж. Мусиш звикати.
— Ідеально було б, коли б сонце й небо було й усередині, і зовні, — сказала, так само сяючи всмішкою.
— Природа ощадна, — відповів, — тож небо й сонце вміють розподіляти свої дари.
— Трохи відвикла від твого гострослів’я, — прорекла, пильно позирнувши.
— Вибач! — чемно схилив голову.
Ми сіли до автобуса, і перше, що вчинив, коли той рушив, — віддав Ірі написані, але невідіслані листи.
— Це мені дуже цікаво, — сказала й відразу ж поринула в читання.
Я скоса позирав на неї, зрештою, цієї паузи було треба, щоб заспокоїтися, бо й справді її появою схвилювався.
Листи прочитала швидко, а може, тільки перебігла очима.
— Ґрунтовніше прочитаю на самоті, — сказала, складаючи аркуші. — Чудові листи, але, як на мене, засухі й раціоналістичні.
— Інтерес епістолярії, — сказав, — в інформації, яку подає.
— А хіба мої листи несли якусь інформацію? — здивувалася вона.
— І немалу, — сказав я, — інформацію твоєї душі.
— І ти все раціоналістично заналізував? — терпко мовила.
— Так само, як ти — інформацію мою, — прорік спокійно. — Це нормально.
— Не аналізувала твоєї інформації, тільки сприймала. Це не те саме.
Фраза вийшла цікава, вона й справді недурна дівчина.
— До речі, як поясниш таке, — спитала, — твої листи не є відповідями на мої, а писані ніби безвідносно.
— Це робив спеціально, — мовив. — Твої листи також не є відповідями на мої, а ти завжди вимагала рівних можливостей, отож пристав на цю гру.
— Знущаєшся?
— Та Боже борони! — скрикнув. — Просто листи відбивають дійсність: ми жили в різних сферах і паралельно, такі й листи. Шкода, що вони тобі не сподобалися.
— Вони мені сподобалися, і я сказала: чудові листи! Але… ні, не скажу…
— У них багато мене, а мало тебе, — доказав я.
І знову побачив той погляд-блискавку, що так гостро вмів спалахувати.
— Може, й так, — сказала. — Зрештою, це не має значення.
За цим увіч стояло: я тобі виливала душу, а ти ніяк на те не зреагував. Але я зреагував. Річ у тім, що, бувши переконаний: вона в своїх епістоліях творила символічні ряди, я, використовуючи ці ряди й подібну поетику, створив у своїх листах ряд інших, але складніших і захованіших символів, тобто то були справдешні листи-ребуси — ось звідки початки моєї творчості й пристрасті до кросвордів. Але вона (можливо, через поверхове прочитання) того, здається, не второпала.
— Листи не читаються, коли адресат поряд, — м’яко сказав. — Побудеш із ними на самоті й побачиш: там багато є тебе і мене, тобто нас. Але читай вдумливо й без поспіху.
Маєш рацію, сказала, відкриваючи сумочку. — До речі, і я дещо захопила. Мої дитячі фотокартки, якщо тобі цікаво.
І вона, сховавши листи, витягла конверта із фотокартками.
Це й справді було цікаво: і листами, і фотокартками впроваджувала мене у своє дитинство, ніби й справді бажала, щоб я її від того тягару звільнив.
Пильно розглядав старі, неякісні, увіч аматорські світлини: там була маленька дівчинка в незугарній одежі (зрештою, всі ми тоді ходили в незугарній одежі), яка дивилася на світ настороженим вовченям. Але на жодній не було ані батька, ані матері.
— Хто це фотографував? — спитав я.
— Хто ж, як не батько! Але фотограф із нього кепський. Окрім того, не любила фотографуватися, а він мене примушував, через це й дивлюся таким вовченям.
— А тебе примушувати не можна! — сказав я.
— О, це точно! — сказала, засміявшись. — Тоді стаю недобра. Я вільна пташка, і в клітку заганяти мене не можна.
Я це знав. Мимохіть мигнула думка: яка величезна різниця між цими фотокартками і тими, що бачив у господині. Воїстину — два різні світи: там спокій, злагода, любов, тут — вовченя, яке помістили в зоопарк, чи пташка, зачинена в клітці.
— Це знято в Житомирі? — спитав.
— Так! Через це й захотіла тобі показати, щоб ти пізнав мій Житомир, неподібний до твого.
— По-моєму, нічого не знаєш про мій Житомир, — спокійно сказав.
— Дещо, — мовила, загадково всміхнувшись. — Подивися ще на цю. Знаєш цього чоловіка?
І вона подала маленьку знімку, з якої дивився на мене молодий мій батько. І хоча для мене вже не було відкриттям, що наші родини між собою пов’язані, не міг не вразитися, очевидячки, тому, що вона раптом відкривала переді мною свої карти.
— Здається, це мій батько, — сказав розгублено. — Де ти це взяла?
— Моя мати після того, як твій батько помер і вона повернулася із Житомира, викинула цю фотокартку у сміття, не подерла, а викинула, а я підібрала.
Отже, Іра цілком перестала грати зі мною щодо нашої родинної історії в кота-мишей і прямо про те зголошувала. Я ж до цього готовий не був, цим і зумовлене моє замішання.
— Прізвище твоєї матері — Калиновська? — спитав я.
— Так, — відповіла. — І, по-моєму, ти давно це знаєш.
— Але звідки? — спитав обережно. — І чому того певна?
— Я ж відьмочка, — грайливо повела очима. — Писала ж тобі, що вмію відганяти хмари.
— Ні, серйозно, — спитав я, — з чого взяла, що знаю про це?
— Нутром відчувала, — таки серйозно відказала вона.
— Отже, ми з тобою грались у кота й мишу?