Керівник туристської групи підійшов до тлустого й назвався, хто він такий, відтак спитав: чи він не заперечує (та й люди цього села), коли мандрівники отаборяться поблизу, бо рушати далі запізно, — той керівник завжди такі речі в разі потреби погоджував з місцевим начальством, бувши надмірно обачливим.
— Можете стати на вигоні, — сказав замість тлустого зоотехнік, котрий брав таку активну участь у дійстві і так запав Ірі в око.
— А ввечері, коли не проти, ми прийдемо до вас із музикою і влаштуємо танці. Треба ж якось зняти напругу.
— Хто це — "ми"? — спитав керівник групи.
— Сільські хлопці й дівчата. Ви оновитесь біля наших, а ми — біля ваших, — і він показав чудові, рівні й блискучі зуби.
— Гаразд, приходьте, — згодився керівник.
— Тоді проведу вас на вигін, — миттю став на ноги зоотехнік. — Тільки відмиюсь від крові.
І він пішов туди, де мився раніше, тобто за загорожу, перемахнувши її з легкістю професійного стрибуна…
Сільські хлопці й дівчата прийшли до них уже в сутінках, був із ними й гармоніст, принесли самогонку із закускою — перед цим зоотехнік попередив, що повечеряють разом, щоб перезнайомитися перед танцями. Усі порозсідалися, змішавшись: сільські хлопці — з туристками, а дівчата — з туристами.
— І от що найдивніше, — сказала Іра, випускаючи клуба диму зі своєї сигарети. — Той зоотехнік сів не біля кого, а біля мене, хоч у нас були й гарніші дівчата. Це мене вразило.
— Маєш притягальний чар, — сказав я.
— Не знаю, але так вийшло, — сказала Іра…
Почав розпитувати про неї, а про себе оповів, що не місцевий, а відряджений сюди на роботу, розповів, де вчився і що поки що парубкує, бо скільки тієї молодості, а надіти ярмо на шию ще встигне — своє треба відгуляти. Потім поцікавився, чи немає тут у них постійних пар і чи не має хлопця й вона, бо не хотів би, щоб виникали, як він сказав, дурні пристрасті. Іра сказала, що постійних пар нема, але є одне молоде подружжя, отже, цим самим дала відповідь і про себе.
Усі трохи понад міру випили й понаїдалися, а тоді й почали розтрушуватися під вискотливу гармоніку, і зоотехнік (звали його Іван) найбільше танцював таки з Ірою, хіба часом переметуючись до інших дівчат. Було вже цілком темно, коли не вважати на світло від вогнища, і гульня закипіла пристрасна: повискували дівчата, коли хлопці дозволяли собі вільніші рухи, вищала гармоніка, стояв тупіт і шурхіт, одне слово, вони тоді майже подуріли…
— Розказувати далі? — спитала Іра, дивлячись на мене з дивним прижмурцем.
— Як хочеш, — коротко відповів — мені ця історія тоді видавалася чомусь банальною. Але небанально я ставився до Іри, а вона небанально ставилася до тієї історії.
— Ревнуєш? — спитала з милою усмішкою.
— Ні, — відповів. — Бо то було до нашої ери, і ти мала волю чинити, як заманеться.
— Але не хочу, щоб ревнував за нашої ери, — сказала твердо.
— Звісно, — сказав я. — Дав на те клятву.
— Любиш дотримувати клятв? — спитала вона.
— Не люблю, а мушу, — сказав я. — Те, що мусиш, не є любов’ю.
— Гадаєш? — випустивши легку хмарку, мовила. — А по-моєму, обов’язок і любов — з’єднані речі. А клятва — це і є взятий на себе обов’язок, з огляду на взаємну прихильність.
— Клятви бувають вимушені і вільні, — сказав я. — Отож вільні — від любові, а вимушені — від насилля.
— Хочеш сказати: примусила давати ту клятву?
Зрештою, так воно й було, бо та клятва й справді чинилася не з моєї доброї волі, а з її наказу, тим більше й виконувати мені її було важко, про що свідчив і той сон про піщану косу (до речі, і в історії про падіж худоби була коса, але залізна, а коса хіба не є атрибутом смерті?) та пантеон її коханців. І тут я подумав: а чи не було в тому пантеоні зоотехніка? Але фігури були абстраговані, без індивідуальних ознак, я б сказав, модерністичні; до речі, саме тоді велася істерична кампанія влади проти абстракціонізму, зокрема проти скульптора Ернста Нєізвєстного, але скульптури, за свідченням Поета, були створені не якимсь Незвісним, а особою конкретною, яка оце й сидить переді мною й розповідає про чергового свого коханця, чиєю красою і мужністю, не в міру до мене, і досі захоплюється.
— Чого задумався? — підозріло спитала Іра.
— Та ні, нічого, — сказав. — Розповідай. Отже, ти стала партнеркою зоотехніка в танцях. І він запропонував тобі звідти піти…
— А ти звідки знаєш? — спитала гостро. — Я ще цього не казала.
— Не важко здогадатися, — мовив спокійно.
— Ага, ревнуєш? — не без торжества скрикнула.
— Ні, — прорік я. — Дурне ревнувати за те, що відбулося.
— А чому не відповів: вільно чи невільно давав свою клятву?
— Бо уявив: він кинувся на тебе, як перед тим на корову з косою, тільки тепер із символічною чи більш істотною.
— О, ти розумний, — сказала Іра, випускаючи дим. — Боюся твого розуму й делікатності. Але це справді було так. Здалося, що переріже мені горло. І я так злякалася, що не могла й пальцем кивнути. Ні, то було брутально, і я вважаю, що вчинила тоді велику помилку, піддавшись цій тварині.
Голос її прозвучав ригористично, але я чомусь не повірив у її щирість. Ба був переконаний, що це викликало в неї екстаз, адже й мене одного разу хотіла розпалити до ґвалту. Я тоді тями не втратив, і вона, здається, залишилася незадоволеною, бо призначила наступне побачення через тиждень. Але ситуацію відклав передумати на самоті.
— Гаразд, — сказав. — А потім?
— А потім повернулись до гурту, ще пили й танцювали.
— А тоді?
— А тоді запропонував мені віддатися йому вдруге.
— І ти згодилася?
— О, ні! — палко заперечила. — Мені було тієї тварини досить. Накричала на нього.
— При всіх?
— Тоді вже ніхто одне на одного не зважав.
— А як повівся він?
— Почав тягти мене за руку з матюками. І я йому добре врізала.
— Відстав?
— Був уражений! — сказала Іра. — "Дурна, — сказав, — я тільки почав тебе любити". Але мені такої любові було досить.
— І відстав?
— Почухав голову і сказав: "Коли не хочеш, пошукаю іншої". І пішов. А я забилася до намету, де вже спала наша подружня пара, і протремтіла там до ранку.
— Чого ж боялася?
— Боялася, що прийде з тією косою й заріже.
Здається, викликала в мене співчуття. Я мав би встати, перейти до неї, сісти побіч на колоді, обійняти і сказати: "Бідна, бідна, Іро!" — як це раз чинив, але щось мене стримувало те вчинити. Отож сидів і димів, як паротяг, цигаркою.