Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд

Страница 46 из 74

Шевчук Валерий

Іра побачила там зовсім малого хлопчика, той сидів, підібгавши під себе ноги, сперся спиною об стіну корівника, обхопив колінця руками й дивився пильно і здивовано, у нього дивно заламувалися брівки. Не плакав, нікого не кликав, а тільки уважно дивився, раз у раз насуплюючись.

— І я подумала, — сказала Іра, — що ця людинка не просто сидить собі під стіною, а по-своєму входить у середовище цих людей, щоб згодом стати його плоттю од плоті: нам же, міщухам, такого не дано. Бо це цілком інша плоть, мені, дівчині з далекого міста, далека і незбагненна. Через це, очевидно, мене так вабила…

Приїхав газиком величезний і грубий чолов’яга, очевидно, хтось із начальства. Став біля машини, як гора, і роздивлявся: лежали, блукали, і ревли, і стояли, похилившись, корови; зоотехнік знову мив руки, йому зливав той-таки хлопчак; потім він змив кров і з леза коси. Грубезний чолов’яга подибав до чоловічого гурту, там стривожено розмовляли; зоотехнік, побачивши грубого, пішов до нього й почав неквапно розмовляти — високий, стрункий і прегарний у своєму спокої, ніби не він оце щойно шамотався як очманілий. Тлустий чолов’яга підступив до зарізаної корови, він не промовив жодного слова, а зоотехнік розповідав йому й розповідав. Грубий зирнув на зоотехніка і сказав:

— Усе зробили правильно! Аби не більше!

— Там ще дві! Швидше! З того боку! — закричала одна з доярок, прибігши, і голос її вискнув, як помах коси.

Зоотехнік подався за ферму, за ним кинувся дехто з чоловіків. Вони перескочили, ніби перелетіли, через жердини загорожі й помчали ще швидше. За ними, як хвіст куряви, погнався гурт хлопчаків, здається, це були ті самі, які оповіщали село й кричали, мов сполохані птахи: "Ще дві! Там!"

І цей крик якось дивно й розпачливо бився в повітрі. Тут же, в загорожі, голосніше замукали корови, що стояли, повернувшись до вбитих: мукання переходило в рев, а з їхніх очей уже текли, не спиняючись, сльози, а на морди в тих місцях сідали чорні, вгодовані мухи, щоб напитися їхньої біди.

Тлустий пішов у той бік, куди побігли чоловіки та хлопчаки. Ішов неквапно, бо швидше не міг, тіло його поколихувалося і здригалося, біля нього пострибувала одна з доярок, щось йому швидко розповідаючи, він-бо мовчки тупав, а велике обличчя залишалося незворушне. З-за ферм вибіг хлопчак.

— Скільки ще? — спитав грубий.

— Дві, — видихнув захекано хлопчак. — Вони їх добивають.

Тлустий стояв на узгір’ї й печально дивився туди, де сховались чоловіки, до нього з різних боків сходилися жінки, що продовжували плакати, стали й також задивилися туди, куди зорив грубий. Непорушно мерли білі будівлі ферм, і Іра роззирнулася навколо. Місце було прегарне. У легкому передвечірньому серпанку купалися більші та менші горби, а там далі, з-за гори, висовувалося зелене й мальовниче село, також ніби повите димом.

І тут біля них з’явився високий чоловік у білому костюмі, із випещеним, явно міським обличчям і в солом’яному капелюсі, напрочуд схожий на Михайла Коцюбинського. Тримав у руках виламаного прута з трьома незчухраними листками. Став біля жінок і дивився, як від ферм зморено підіймаються чоловіки на чолі з зоотехніком, а ззаду, знову-таки, як шлейф куряви, плуганяться вичерпані хлопчаки. Підіймалися мовчки, а коли дісталися горбка, на якому стояли тлустий, жінки та й високий у білому з прутом, мовчки повсідались у траву, ніхто з них нічого не казав і не питав, тільки всі дивилися на закривавлену косу, яку тримав на колінах зоотехнік. Той зирнув на закривавлені руки й відклав косу набік. Мав сіре обличчя, й очі серед того обличчя здавалися неприродно великими…

— Ніколи не бачила такої чоловічої краси, — сказала Іра; я зирнув на її обличчя, було воно покрито м’якою, аж ніжною, задумою чи зворушенням.

— Що тут у вас трапилося? — голосно запитав чоловік у білому костюмі, схожий на Михайла Коцюбинського.

Йому ніхто не відповів. Чоловік уважно обдивився людей, глянув на ферми, де продовжували мукати корови, і звернувся до найближчої жінки:

— Я йшов тут і почув крики. Це що, падіж худоби?

Жінка не відповіла, і чоловік більше не розпитувався. Навколо панувала велика тиша. Ніхто не розмовляв. Грубий також сидів на траві, але окремо від інших, повернувся до людей спиною й тримався рукою за очі…

На цьому завершується написане тоді оповідання. Решту, власне, основне, що стосується до моєї теми, записую з пам’яті. До речі, я запитав тоді в Іри:

— А що то за чоловік у білому костюмі?

— Не знаю, — відповіла. — Можливо, якийсь дачник із того села. Але чомусь дивно схожий на Коцюбинського. Дуже з-поміж тих людей вирізнявся. Як і ми…

Отже, про того чоловіка в білому ніхто нічого не довідається, мене ж як ученого (це вже тепер) епізод зацікавив хоч би тим, що він може з’явити технологію творення фабла про мандрівку між людей Ісуса Христа з апостолами чи без них, чи із святими, звісно, вже по смерті, — таких народних оповідок записано фольклористами багато. Але це між іншим. На жаль, мої спогади не можуть бути документально докладними, адже події, у яких сам брав участь, запам’ятовуються непомірно краще, аніж те, про що тобі лише колись розказували. Отож хочу застерегти, що в подальшій оповіді буде елемент белетризації, тобто намагаюся не просто переказати Ірину розповідь, а уявити й відтворити цілу ситуацію, бо, повторюю, вона моєму писанню важлива.

Але в тому оповіданнячку є одна істотна помилка, якої не можу поправити фактологічно, бо не відаю реаліки сільського життя, бувши споконвічним міщухом; річ у тому, що корови понаїдалися конюшини з росою, отже, це мало статись уранці, а падіж худоби, як назвав те, що сталося, чоловік у білому, описано під вечір — невже аж стільки часу мало спливти, щоб та конюшина з росою почала згубно діяти на корів? Теоретично міркуючи, це мало статися раніше, десь першої половини дня. Але чого не знаю, того не знаю; скажу, що історія фабла про мандрівку поміж людей Ісуса Христа мені більш відома, ніж ветеринарія. Помилку ж вимічаю тому, що вона може засвідчити: Іра цю історію вигадала (згадаймо Поета в моєму сні, який твердив, що вона велика брехуха); з другого боку, якісь зміщення в Іриній пам’яті також могли відбутися, отже, і на цьому твердженні не наполягаю; його можна визнати в моєму судовому процесі за неістотне. Однак вернімося до оповіді.