— Як живете, люди? — сумно запитав.
Стало тихо, всі здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув:
— Спасибі, отамане, що людьми нас назвав! Бо тільки чули все життя: бидло, худоба! І враз усі загаласували-закричали:
— Живемо гірш, ніж каторжани на галерах!..
— Здирають з нас пани по сім шкур! Наперед протислася жінка із чорним, землистим лицем.
— Як під паном живемо, питаєш, отамане? Поборами пани нас душать, дихнути не дають. Та й поборів їм, жаднюгам, мало. Ще й на святки нас обдирають. Паска, чи Тройця, чи Різдво, де хоч їм бери каплунів, поросят, гусей та курей!
— З десятини від баранів бере! — почувся вигук. — А ще поволовщина, вепровщизна!..
— Ще й третього бика йому давай через кожні три літа!
До Чурая протиснувся високий дядько в жовнірськім жупані, з жовнірською рушницею в руках.
— Що там каплуни! — крикнув він до гурту. — Барщину до п'яти днів на тиждень довів. А орендатори так і всі сім днів примушують горба гнути!
Другий чоловік вигукнув:
— Жінок наших гвалтують! І дочок! І заклекотіло, завирувало:
— Що не так — в кайдани і в льох!
— Голодом морять!
— Калічать нас!..
— А Грицька Мотриного он нізащо на палю посадили! Кровопивці!
— Несила більше терпіти гніт!
— Спасибі, отамвне, що забрав від нас лиходія!
Гордій Чурай неквапливо відповів:
— Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозі всіх панів знищити, ваша поміч потрібна, люди!
Високий дядько в жовнірському жупані вибіг на східці і, ставши поруч з Чураєм, крикнув до юрми:
— Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, і будемо всі разом з України панів викишкувати!
— Правильно! — загудів, захвилювався натовп. — Волі хочемо і кращої долі! До Павлюка, братове!
— Веди нас, отамане!
Гордій Чурай руку підняв, вичікуючи, доки вгамуються люди.
— Справді, немає чого нам довго балакати, братове! Беріть у панських конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте їх хлібом — і в путь!..
Розділ дев’ятий
Третього вересня старшина Іляш Караїмович дістався нарешті Бара і ледь живий звалився з коня. Шлях від Чигирина, де йому пощастило вислизнути з-під розстрілу, до головної резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої Караїмович промчав вовком, уникаючи людних місць, вибираючи лише глухі путівці. Майже не їв, не спав і на смерть загнав трьох коней... День і ніч його тіпав панічний страх, що його ось-ось схоплять повстанці, бо вони були скрізь і всюди, а схопивши, посадять на палю, і вже ніяке у світі чудо не врятує його від кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли його як божевільного, не даючи ні спинитися, ні до пуття заснути... Вже в Барі його напоїли вином, аби сяк-так оговтався, але він щохвилини вовкувате озирався, бо всюди ввижалися повстанці. Зрештою, його запевнили, що в Барі на палю його ніхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще до Бара не докотилося. Прямо з дороги Караїмовича, брудного, просякнутого своїм і кінським потом, повели до коронного гетьмана.
Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з круглим тупим лицем і довгою сивою бородою, сидів біля каміна в накинутій на плечі соболевій шубі й мерзлякувато щулився. Хоч на дворі стояла ще тепла осінь і ліси горіли, охоплені багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько і ніяк не міг віднайти теплого місця та відігріти своє затужавіле, холодне тіло. Лихоманка не покидала його кілька днів. Коронний велів запалити камін березовими дровами і сидів тепер біля вогню, але й там не відчував полегкості.
Дивився на Караїмовича і не йняв віри. Той Караїмович, на якого найбільше покладався, хитрий, жорстокий і самолюбивий, котрий за золото ладен рідного батька продати, нині зовсім втратив голову. Невже на Україні діється щось неймовірне?
— Ваша милість! Ваш вірний слуга і підніжок Іляшко Караїмович... Із зашморгу вирвався... Не спав, не їв, доки з Чигирина до Бара мчав... Ваша милість, Україна повстала! Від краю до краю кипить...
Коронний дивиться на Караїмовича з почуттям огиди й страху. Мимовільно згадав своє колишнє поневіряння в татарському полоні, коли він теж отакий брудний, обшарпаний (татари в перший же день здерли з нього багате гетьманське вбрання) нидів і трусився аж цілих чотири роки, доки його не спромоглися викупити з неволі... Згадав, і настрій його відразу ж почав псуватися. Певно, й він мав отакий жалюгідний вигляд, коли його викупляли з полону...
— Догралися?! — крізь зуби цідить коронний.
— Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили все, що могли, але Павлюк...
— Знову цей Павлюк? Він же утік на Січ?
— Так, ваша милість, утік. Але зібрав там лотрів чимало і захопив містечка Крилов і Черкаси. Реєстровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин, а потім з Биховцем пішов угору по Дніпру і захопив усі замки й міста аж до самого Києва!
Сиві брови коронного лізуть на лоба. Матка Боска! Єзус Марія, та це ж знову повстання на Україні! Десять літ минуло, як придушили Марка Жмайла, і все починається спочатку. Кодак повернули — Україна повстала...
— Н-ну! — кричить він, не тямлячи себе. – Далі!
— Биховець захопив Канів, ваша милість, а Скидан з кількома тисячами оточив Переяслав.
— А ви ж куди дивилися? Чи ви думаєте, що Річ Посполита вас за спасибі хлібом годує?
— Ваша милість... — Караїмовича знову починає тіпати. —Але ж це був наглий і несподіваний напад. Ми встигли зачинитися у фортеці, я, гетьман і вірна вашій милості старшина. Але Скидан оголосив усюди універсали Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бік... Ваша милість! Ми все робили, аби стримати козаків від зради Короні, але, певно, Бог від нас відвернувся в ту мить. Реєстровці нас зрадили, схопили мене і гетьмана і видали нас Скидану...
— Що чинив Скидан у Переяславі?
— Забрав армати, порох та кулі, ваша милість. У фортеці лишив залогу, а сам з реєстровцями, котрі до нього пристали, та з черню з навколишніх сіл пішов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк із своїм військом. Дорогою до Скидана приставало багато черні, вони палили фільварки і вішали панів на деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина...
"Матка Боска!.. — подумки вигукнув коронний і відчув, що його знову лихоманить. — Захопити стільки міст, і це на самому початку! А що ж буде далі?"