— Ось вам папір! — в руках Гордія Чурая пістоль.
— Е-е-е... — хрипить пан комісар. — Що за жа-жарти?
— Невеселі, вашмосць.
— Як вас р-розуміти, с-с-сотн-мку? — Данилович ніяк не може відвести очей від чорної дірочки пістоля і, зрештою оговтавшись, хрипить: — Ротмістре!..
— Тесе!.. — Гордій Чурай приклав пальця до губ, осудливо похитав головою. — Ай-ай, негарно виходить. Солідний пан, а верещить, як недорізане порося.
— Не згадуй мені про недорізаних поросят!
— Але я можу стрельнути, — посміхається Гордій Чурай. — І ваша милість матиме пречудову дірку в лобі. Не годиться верещати, пане комісаре. Сідайте в крісло і калатайте у дзвінок, щоб прийшов дворецький. Ось так… Тепер у ваших же інтересах прошу зберігати цілковитий спокій і не здіймати шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку, що стріляє, приставлю вам до спини. Чого ваша милість здригнулася і дугою спину вигнула? Лоскоту ваша милість боїться? Ай-ай!.. А ще хлопів збирався вгамовувати. Не вигинай спини, комісаре, сиди рівно! І вільніше. Ось так. Ніби ми бесідуємо.
Чурай стає позаду крісла, в якому, наче дерев'яна колода, сидить посинілий пан комісар, і приставляє йому до спини цівку пістоля.
— Ось так, вашмосць! Пістоль спиною відчуваєте? (Данилович поспішно киває головою). От і чудово. Ми нарешті порозумілися. Смію вашу милість запевнити, що пістоль у мене найвірніший. Це єдина правда з усього, що я тут наторохтів. Сподіваюсь, пан комісар не буде смикатись? От і чудово. Подальша картина вимальовується така, — соловейком заливається Гордій. — Ви спочиваєте в кріслі, а я, спершись на крісло, слухаю вашу велемудру бесіду. Але застерігаю гра чесна. Один ваш рух — і ваша спина матиме пречудову дірку... Ну, ну, спокійно, я ще не стріляю. Чого пан комісар йорзає, наче хто їжака йому всунув у шаровари? Хоча життя — штука така, що її й на базарі не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте, пане, що ви просто дрімаєте в кріслі. Зайде дворецький, і ваша милість велить йому впустити у двір реєстрову сотню. В разі відмови... Прошу не вигинати бубликом спини. Я лише застерігаю... Ну ось і чудово. Калатайте ще раз у дзвоник. Добре. Досить. Ех, вашмосць, коли б ви хоч раз побували в благословенній Полтаві. Ворскла. Сади вишневі... Та я б там і панькатись з вашою милістю не став! Р-раз — і готово! Ну, ну, спокійно... Ми ж не в Полтаві, а у маєтку вашої милості. Почулися квапливі кроки, хтось біг.
— Приготувались, вашмосць!
У залу вбігає ротмістр. Гордій Чурай натиснув пістолем у спину пана комісара, той гикнув і випалив:
— Впусти... е-е... реєстрову сотню... е-е... впусти... е-е...
— Слухаю, вашмосць! — ротмістр знизав плечима і вийшов.
Пан комісар передихнув.
— Можна я... е-е... лоба витру?
— Будь ласка, — мило заторохтів Гордій Чурай. — Витирайте, тільки без крику. Я навіть відійду на хвилю від вашої милості. — Підійшовши до вікна, Чурай виглянув у двір. — Ну ось, поздоровляю вашу милість! Моя найвірніша сотня вже входить у двір. Сотня і справді вірна... Вже й шабельки витягують. Чудово! Не смикайтесь, вашмосць. Сотня спершу вирубає жовнірів... Ех, заскочити б мені оце хоч на хвильку в мою рідну Полтаву! — мрійливо мовив Чурай. —Крила б за плечима виросли... А гаї які!.. А дівчата!..
Одначе Даниловичу було не до лірики. Ледве у дворі залунали перші постріли й закричали жовніри, як він гикнув і, петляючи, побіг до дверей... Гримнув постріл. Пан комісар простягнувся посеред зали.
— Ай-айі… — похитав головою Чурай. — І для чого було так гарячкувати! Сиділа б ваша милість у кріслі й не мала б у спині дірки... Я ж застерігав...
— Вашмосць! — загорлав, вбігши до зали, ротмістр. — Реєстровці рубають жовнірів!.. — Осікся, вгледівши пана комісара на долівці. — Е-е... Вашмосць...
— Раджу не репетувати, ротмістре, — спокійно озвався Гордій Чурай. — Чесне слово, я не виношу крику й тим більше поросячого вереску. В нас у Полтаві люди тихі, спокійні. Якщо й гарячкують, то хіба тоді, як їх з себе виводять.
Ротмістр отетеріло витріщився на Чурая і вихопив шаблю.
— Зарубаю, пся кр-рев!
— От іменне, — дістав і Гордій свою шаблю. — Буде тобі пся крев зараз. Полоскочу по ребрах, не боїшся лоскоту, ротмістре?
— Я?.. Ти бидло! Хам! — закричав ротмістр. — Я уродзоний!.. Я не шавка якась шолудива!
Ротмістр налетів на Чурая, той ухилився, і ротмістр рубнув шаблею по кріслу.
— Хоч і уродзона ваша миліс'ть, а нащо ж крісла рубати?
— Пся крев! Ти ще смієш з мене глузувати?! — Ротмістр налетів, як коршун. — Я т-тебе на к-капусту...
Чурай відбив удар й одночасно підставив підніжку. Ротмістр простягнувся на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю.
— Вставай, — спокійно озвався Чурай. — Та шабельку підбери, я почекаю вашу милість.
Ротмістр, жахно озираючись на Чурая, порачкував до шаблі, вхопив її тремтячою рукою, звівся. В палаці вже наростала тупотнеча ніг.
— Давай швидше, ротмістре! — нетерпляче вигукнув Чурай. — Моя шабля ще може знадобитися у дворі.
Але ротмістр визнав за краще втікати, та ледве вибіг із —зали, як з усього розгону напоровся на дядька з вилами...
— Ну, як там у вас? — вибіг Чурай із зали.
— Як у Полтаві! — вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках. — Жовнірів як мітлою вимели! Вже люд до нас збігається. Ходімо, Гордію, селяни до нас у загін просяться.
Гордій Чурай весело засміявся:
— Недарма ж я запевняв пана комісара, що моя сотня найвірніша!
Ледве забемкав дзвін, як селяни валом повалили до панського будинку. Скоро їх набився повен двір, чоловіки були з косами, ціпами, вилами, а то й просто з дрючками, жінки прибігли з дітьми на руках. Не гаючи часу, дядьки забирали у вбитих жовнірів рушниці та шаблі, стягували чоботи, кунтуші й тут же хазяйновито приміряли.
— Панські комори треба потрусити! — кричав хтось у гурті. — Там добра, на наших горбах нажитого, чимало!
Гордій Чурай, стоячи на східцях ганку, уважно розглядав їхні лиця: худі, зморщені, шкура та кості. Жінки з запалими щоками й очима, з висохлими грудьми, чорні як земля, тримали рахітних дітей, в очах яких, крім голоду, не було більше нічого. А сорочки які на них!.. Ну й пан комісар, до чого люд довів!