— Що то в тебе? — запитав Гнат.
— Дримба, — відповів Ярема і знову поклав на зуби звужений кінець підківки, щипав пластинку, видобуваючи ніжну мелодію.
Гнат і собі вмостився на жерлі гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум.
— Сестричка сьогодні наснилася, Настя, — озвався по хвилі. — Тільки дивно снилася, чайкою білою примарилась. Буцімто пливу я Дніпром, а наді мною в'ється біла чайка. І жалібно-жалібно квилить "Чого ти, чайко?" — питаю її. А вона мені й одказує людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя... " Я руки до неї простягнув і прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мій сон прилітала?.. — Посміхнувся і запитав Гната: — Знаєш, як я Настю дражнив, коли ми ще дітьми були? Жайворонятком. В день сорока мучеників Настя завжди пекла з тіста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гніздо сорок прутиків, а жайвір вилітає з вирію і спішить у наші краї з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликів, а Настя ліпила з тіста жайвора. Як зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двір, а в дворі снігу повно. Ще й завірюха, буває, гуде-виє, крутить-свище. Настя простягала до завірюхи жайвора, спеченого з тіста, і прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братів своїх жайворів, та повертайтеся всі з вирію, принесіть нам красну весноньку з теплого краю, застеліть барвінком наш двір. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки міцними, несіть нам весну хутчіше.." Так прохала-заклинала Настя, і віхола тоді затихала, і невдовзі й справді надходила весна.
Ярема підніс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край підківки, защипав пластинку... І знову полинули ніжно-сумовиті звуки... Та Ярема відразу ж урвав гру, сховав дримбу.
— Ти вже запорожець? — запитав Гната.
— Уже. Записали мене до Канівського куреня під прізвищем Кодак. На згадку про фортецю, з якої мене визволив батько Сулима.
Ярема обняв Гната:
— Будь здоров, козаче! Ходімо покажу, де твій курінь. І завів Гната до однієї з приземкуватих будівель. Посередині стояло сирно — довгий стіл, збитий з грубезних дощок, попід стінами дощані нари, на стінах порозвішувана зброя, в кутку — ікони. А над столом висіло велике панікадило... Це й було помешкання Канівського куреня. Все Гнатові в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стінах, то панікадило, то лампадку, що блимала перед іконою Георгія Побідоносця. Молодий і гарний святий з білим покривалом на спині, сидячи на коні, проштрикував довгим списом змія. І цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця І довгі козацькі вуса.
— Сідай, — припрохував Ярема. — Ось тут і почнеться твоє козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий — запам'ятай моє прізвище, — дечого тебе навчу. Бо козакую вже з півроку.
— Стривай, а чому в тебе таке дивне прізвище — Летючий?
— Та з хати літав, — посміхнувся хлопець. — Ряднину розіп'яв над головою і стрибнув. Але полетів не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечір очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, — кричала, — а то ж покалічишся, а мені — тягайся з тобою... Іч, що надумав — літати!" А дід і каже матері: "Соломіє, не чіпай хлопця. Коли йому заманулося літати, то хай літає, бо душа в нього така — летюча". От мене звідтоді й прозивають Летючим.
— І не кинув своєї мрії?
— Ще дужче кортячка розбирає літати. — Ярема зашепотів, хоч у курені більше нікого й не було: — Слухай, Гнате, повідаю тобі свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он літають, чому я не зможу? Полечу, їй же Богу полечу, тягне мене у небо і вабить... Тільки б крила змайструвати. А ось які, я ще гаразд не знаю... Стривай, — сам себе спинив джура. — Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. І мовби невеселий. І очі в тебе сумні. Чому?
— Тобі сестричка Настя наснилась, а мені... — не доказав, зітхнув, голову звісив.
— У тебе горе? Розкажи про нього — легше стане. Як ти в лядській фортеці опинився?
— Від пана свого дременув, — розповідав Гнат. — Від самого Канева ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Січ. А біля Кодака мене схопили. Побили, а тоді у фортецю повели і в нору якусь кинули. А нашого люду там конає — ой-ой! Ворушаться в норі, як черва. Білого світла й скалки немає, пітьма, як у могилі, задуха...
— Треба швидше кінчати з осиним гніздом, як називає батько Сулима Кодак, — вигукнув Ярема.
— Просидів я в тій норі з тиждень, — розказував Гнат. — Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спускається, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранців канчуком періщить — аж шкіра на спині репається. Води по кілька днів не давали. Хто пить попрохає, тому каменюку на шию — і в Дніпро. Пшияловський і кричить: "Пий, хлопе, скільки хочеш!" Ось так і мене хотіли напоїти, та спасибі вам — визволили від смерті. – Помовчав. — У панському ярмі я зріс. Про шмат хліба мріяв і снив. Був я пастухом у фільварку пана Даниловича під Чигирином. Скільки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене інакше, як худобою, і не називав. Тільки й чуєш: ти, каже мені пан, бидло таке, як і та худоба, що в стайні стоїть. Вона хоч молоко дає, а що з тебе візьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. І коли мене пан-коструб, бувало, питає: "Хто ти є?" — то я кричу: "Ясновельможний пане, я є худоба, бидло, хлоп, ланець і смерд вонючий!" Ось так я й жив. А по весні взяв і закохався...
— І добре зробив, — усміхнувся Ярема. — І хто ж тобі у подобі став?
— Кріпачка пана Даниловича. Корів панських доїла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли потаємно зустрічалися, Христинка жалілась мені: "Хіба ми бидло, що пан і за людей нас не має? Ми не гірші люди за пана, тілько й того, що в нас фільварків катма..." От ми зібралися з духом і пішли до пана, в ноги бухнулись: хочемо побратися, кохаємось ми... Пан аж витріщився на нас. А тоді своїх гостей погуків, а в нього шляхта з усього Чигиринського староства гуляла, і каже: "Подивіться, панове, на цю худобу, на оце бидло! — і на нас з Христиною показує. — Вони кохаються... побратися хочуть..." А шляхта в регіт. Пан Данилович і кричить: "Прошу ясновельможне панство обговорити питання, чи може двонога худоба кохатися?.." Шляхта була п'яна, давай галасувати... Зрештою, зійшлися на тому, що кохатися може тільки уродзоне панство, а худобі тільки худоба й до пари... То хай, мовляв, цей хлоп з худобою і шлюб бере. Цьому бидлові тільки корова й до шмиги...