— Коли запорожці захоплять фортецю, то пана коменданта і без вина чекає забуття.
— Ти певна?
— Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнізда біля Січі. Це мусить нарешті втямити і сам пан комендант.
— Оракул у спідниці! — спалахнув він. — Сільська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всі пророки закінчують життя раніше, аніж збувається їхнє просторікування! Забуваєш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не віддасися — силоміць візьму. Або віддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. І, напевне ж, хочеш жити. Чи не так?
— Хочу, — зізналась вона і по хвилі додала: — Але хочу жити вільною, а не панською затичкою...
— Коли багнеш волі — не протився мені. Я подарую тобі волю і випущу тебе з фортеці. Я тут господар.
— Ні, — сказала вона просто. — Ти — в'язень, такий же, як і я. Сидиш і лихоманишся за мурами, козаків боїшся.
— Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, і я виконаю твоє прохання. Але спершу стань моєю. І пам'ятай: або я, або драгуни. Поспішай, я нетерпеливий. І драгуни теж...
Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею.
— Гаразд, — вперше погодилась бранка. — Але поведи мене на фортечну стіну — хочу подивитися на Дніпро й подихати свіжим повітрям.
Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, він трохи відставши. Дивився на її довгі стрункі ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухі губи, що вкривалися смагою. Потім вони довго піднімалися крутими східцями і зрештою опинилися на стіні. Варта відзадкувала геть до бастіону.
— Дихай свіжим повітрям, пташко, — комендант розтягнув губи в подобі посмішки. — Сьогодні я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку!
Широко відкритими очима дивилася дівчина на світ. З високого муру видно було далеке Задніпров'я, де зеленіли гаї...
— Земле моя рідна, — прошепотіла дівчина. — Так хочеться жити...
Глянула вниз, на гостре каміння, відсахнулась.
— Страшно? — засміявся комендант. — Ходімо краще звідси.
— Зачекай, людолове!
І полонянка вискочила за зубчастий виступень стіни.
— Назад! — крикнув комендант.
— Ти хотів, воріженьку, знати моє ім'я? — вигукнула полонянка і замахала руками, аби втримати рівновагу. — Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто українка. Настя-українка. А ще у мене є брат Ярема, він на Січі козакує. Братик і відомстить тобі, злий воріженьку. А я полечу до Дніпра... — Зойкнула: — Дніпре, любий Дніпре, прийми мене, і тіло моє, і душу. І зроби мене чайкою-зигзицею.
Хитнулася вперед, відірвалася од стіни і зникла. Маріон кинувся до краю стіни. Дівчина летіла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила...
— Дурень! — раптом вголос вигукнув комендант. — І я прителющився допомагати полякам корити Україну? Невіглас!
Розділ другий
Острів Базавлук, на якому запорозькі козаки ще в 1593 році заснували столицю свого краю-Січ, лежав якраз там, де в Дніпро впадали три його праві притока: Чортомлик, Підпільна та Скарбна. Довкола безліч дрібних річечок, озер та озерець, єриків, гаїв, лісів, в непрохідних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в річках була повна-повнява риби, в гаях, лісах та байраках — всякого звіра.
Вільно жили у тих краях, ні своєї паноти, ні чужої не знали.
Запорозькі степи у ті часи були малолюдними, слобід майже не зустрічалося, а сиділи козаки, або, як їх звали, — гречкосії, пічкури, на одміну від січовиків, маленькими хутірцями-зимівниками, котрі мостилися здебільшого по схилах балок і байраків, часом у глухих, віддалених урочищах, верхів'ях рік. Основне ж ядро козаків, або товариство, завжди стояло залогою в своїй столиці, матері Січі.
Базавлуцька Січ була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал і частокіл були окопані глибоким ровом. На валах здіймалися високі веж з бійниць яких визирали жерла гармат і дула самопалів. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столиці такого великого краю, яким був Запорозький. "На біса вам армати, — казали запорожці, — як у нас кулаки великі".
А навколо Січі, або внутрішнього коша, тулився форштадт — передмістя. У передмісті запорозької столиці в нечисленній (в ті часи) слобідці мешкали різні майстри, ремісники і взагалі робітний люд: кравці, шевці, зброярі, ковалі, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут же стояли шинки, пивниці, крамниці та ятки з товарами мало не з усього світу. На велелюдному базарі з ранку й до вечора було гамірно і тісно, в ятках повнява різного краму, котрий привозили гендлярі з України, Молдавії, Польщі, Криму і навіть Туреччини. Біля шинків та крамниць товпилися гурти веселих козаків, посполитих, ремісників та іншого люду, серед якого було чимало сіроми, заробітчан.
В кінці базару через глибокий рів перекинуто міст (на ніч його підіймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся біля воріт з дикого каменю, вітався з вартою, а вже за воротами і починалася, власне, столиця козацтва, внутрішній Кіш — серце всього людославного Запоріжжя, Січ-мати, де жило січове товариство з кошовим отаманом і військовою старшиною.
Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий і рівний січовий майдан. Його півколом обступали низенькі курені, де мешкало січове товариство з курінною старшиною. В кінці майдану височіла дерев'яна церква в Ім'я Покрови і висока дзвіниця. З боків до дзвіниці тулилися різні будівлі-комори, військова канцелярія, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання — станок — кошового отамана. Над станком маяв білий прапор — знак того, що глава козацтва знаходиться в січовій столиці.
Гнат Кодак вийшов з військової канцелярії й зітхнув на повні груди — вільний Віднині і назавжди він вільний козак запорозький. Січовик. Над майданом гудів вітер, вільний вітер Запорозького краю, маяв білим прапором над станком кошового, гудів у верхогір'ї дзвіниці, й чутливі дзвони легенько бриніли від його дотику.
Гнат стояв і посміхався сам до себе, до свого щастя. Віднині він вільний, і панський канчук вже відсвистів над ним. І чув він, як на оболоні Скарбної іржали козацькі тоні, як у передмісті Січі гупали молотами ковалі, як бриніли-гули од витру січові дзвони, а з неба линули лебедині згуки... Віднині він вільний козак-січовик. Аж не вірилось, що те, про що мріяв днями й ночами, нарешті збулося Шкода тільки Христини, не поталанило дівчині, а ось він вирвався. Гнат прислухався і вловив ще одні звуки, що випливали десь ніби збоку — ніжні, тремтливі... Хлопець повернувся і наче заворожений пішов на ті звуки. Біля пушкарні побачив Ярему Летючого, джуру отамана і одного з своїх рятівників-визволителів. Ярема сидів на жерлі гармати, звісивши босі ноги, й грав на якомусь дивному для Гната інструменті. Він тримав біля рота металеву підківку, щипав рукою пластинка, і з тієї підківки вилітали крихкі, тендітні звуки, що текли майданом, наче дзюркітливий струмок.