— Е — е… пан полковник,. — спохватився посол, — пропонує вам здатися... Козакам буде збережено...
— Ми бралися за зброю не для того, щоб здаватися, — перебив його гетьман. — Перш за все поверніть нам знамена козацькі й гармати, захоплені вами під Кумейками, тоді й будемо говорити.
Дзика здивувався:
— Ви так вимагаєте, наче коронне військо прохає у вас милостей!
Гетьман мовчки обернувся і неквапливо попростував у табір.
— Е — е... — почав було посол. — Постривайте, пане гетьмане! Я ще не все сказав...
— Ви все сказали, пане Дзико! — гукнули козаки від гармат. — Повертай ліпше голоблі назад, бо як гахнемо з цих штучок, то з вас і дзиковиння не лишиться!
Панові Дзику нічого не лишалося робити, як мовчки повернутися й потрюхикати назад...
Три дні після того кидав Потоцький свої хоругви на козацький табір під Жовнином, і щоразу вони відкочувалися назад.
— Пся крев! — шалів полковник. — У мене таке відчуття, що моє військо трахкається лобами об скелі. Що за диво? Де хлопи взяли стільки свіжої сили? Не могла ж їм з — під землі прибути підмога? І з неба не впала. То чим вони тримаються? Минав і третій день безуспішного штурму. Вночі полковника розбудили, сказавши, що від козаків прибув якийсь посланець. Потоцький велів негайно його впустити в намет і, лежачи на ліжку, при світлі свічок з ніг до голови оглянув прибулого. Середнього зросту, натоптуватий, круглолиций, з привабливими рисами. Тримається без запобігливості
— Ти хто такий? — похмуро питає Потоцький.
— Старшина Козир, вашмосць!
— Тебе прислали козаки? — Потоцький з надією глянув на старшину — Вони бажають зватися?
— Ні, вашмосць, я сам прибув
— Сам?.. Гм... Як же ти дістався?
— На череві, вашмосць
Кунтуш у старшини на грудях та животі і справді був вимазаний землею.
— А на якого дідька ти мені здався, старшино Козир? — Потоцький зневажлива закопилив губу — Яка мені з тебе вигода, коли повстанці все одно чинять опір?
— Я ще можу знадобиться вашій мосці, — спокійно мовив старшина. — Буває, що й один у полі воїн. Я не бажаю більше воювати супроти Речі Посполитої!
— Але ти вже воював і за це мусиш понести сувору кару!
Козир спокійно відповів:
— Але я в змозі викупити свою голову.
— Чому ж ти раніше воював з черню, а не з нами?
— Коротко про це не скажеш, вашмосць. Великопольська шляхта ставиться зневажливо не лише до черні, котра на більше й не заслуговує, а й до нас, українських старшин Я мусив відстоювати свої старшинські права, тому й пристав до черні.
— Гадав паном стати, коли чернь гору візьме?
— Гадав, вашмосць, але не вийшло.
— Тепер до нас перебіг? ,
— Більше ні до кого, вашмосць.
— Гаразд, розкажи, що діється в хлопському таборі. — І по хвилі насмішкувато мовив: — Сідай, старшино.
Козир оглянувся, сідати не було на що Полковник напівлежав у похідному ліжку й глузливо на нього поглядав
Козир проковтнув обиду і, стоячи, розповів про справи в повстанському таборі.
— Коли ти втратив віру в перемогу, то чому не пішов з Остряницею до московитів? Чи північний ведмідь тобі не до вподоби?
— У мене маєток на Росі, вашмосць! — І додав розпачливо: — Але його захопив пан підстароста чигиринський.
— І ти думав, що чернь поверне тобі маєток? Дурень! Ти міг повернути маєток вірною службою королю і Короні.
— Це я втямив лише тепер, вашмосць. Потоцький довго мовчав, напівлежачи. Козир тупцяв — ся на місці.
— Я готовий служити вашій мосці, — нагадав про себе гість. — Веліть мені дати зброю, і я битиму чернь. У мене немає нічого спільного з хлопами. Все одно, коли б чернь взяла гору, то вона б і маєтки вкраїнських старшин розорила, не лише великопольських.
— Ти мені не потрібний! — буркнув Потоцький. — У мене й без тебе вояків досить. Коли хочеш мати маєток, повертайся назад.
— Для чого? — здивувався Козир. — Я до черні не піду!
— Підеш! — вигукнув Потоцький. — Підеш, якщо хочеш викупити свою голову. Ти мусиш схилити козаків до миру. Гуртуй навколо себе старшину, збирай невдоволених, підупалих духом. Чим швидше лотри здадуться, тим швидше ти повернеш собі маєток. Повертайся в табір. Щоб ніхто не бачив, де ти був! На пузі повзи!
І Козир поповз...
Ніч була темна, козацький табір ледве бовванів у пітьмі. Повз обережно, до болю в очах вдивляючись у глуху темряву, прямуючи в лівий край табору, де значно рідше стояли чатники. Раз по раз натикався на трупи, гидливо кривлячись, витирав холодну, липку кров… Та ось вже й вал. Козир, тамуючи подих, розпластався на землі, як на валу замаячіла постать чатника... Згодом постать зникла, Козир звівся, нечутно побіг, допомагаючи собі руками, вихопився на вал. І тільки хотів було спуститися вниз, як зненацька пролунав окрик:
— Ей ти!.. Ану стій!.. Хто такий?!
— Чого кричиш, бевзю? — зашипів Козир, зводячись. — Свої!
— Чи ти ба! Свої! — чатник підійшов ближче. — Де це вас носило, пане старшино?
— Не твоє діло! Пильнуй ліпше вал!
— Та ніби ж від ляхів приповзли, — сам до себе мовив козак. — От дивина — а...
Козиря так і тіпонуло.
— Ану прикуси язика і не патякай, чого не знаєш! Іч, який балакучий! Не твоє діло, звідки я повз. Розпустилася чернь далі нікуди! Своїй старшині вже вказувати?
— А ми з ляхами б'ємося не для того, щоб одне панство викишкати, а друге собі на шию посадить.
— У — у, бидло!.. — незчувся Козир, як і вихопилось слово. — Заткни пельку, бо я...
— Чи не в ляхів навчився пан старшина своїх козаків бидлом обзивати? — насмішкувато запитав чатник і надставив на Козиря мушкет. — Ану ходімо до гетьмана, хай він тебе поспитає, чого ти ночами до ляхів повзаєш на пузі!
— Ти!.. Ти здурів?..
— Трюхикай! — підвищив голос чатник. — Гетьман сам розбереться.
Козир зрозумів, що все. Мигнула думка: треба рятуватися. Негайно. Сеї миті, бо пізно буде.
— Чого стоїш? Тюпай!
План визрів блискавично.
— Ляхи! — крикнув Козир.
Чатник рвучко оглянувся до валу. Козир стрибнув на нього і вдарив ножем у потилицю Падаючи, чатник все ж встиг вистрелити... Старшина хотів було тікати, та вчасно схаменувся. Цим він себе ще більше викриє.
— Сюди! Сюди! — на все горла закричав Козир. — На поміч, козаки! Ляхи напали! Ловіть їх!
Табір вмить заворушився, звідусіль збігалися козаки. Примчав і Гуня в одній сорочці.