— Що ж вам таке утнути, сини мої?
— Утни, батьку, що сам знаєш. Нашої козацької пісні, що серце гартує і крила орлині дає.
Старий музика у вицвілій сорочці й благеньких шароварах, крекчучи, сів у коло, поклав собі на коліна "козу" і задумався, прислухаючись до ревиська гармат. Поляки вже почали обстрілювати повстанський табір, але, певно" ще не примірялись, бо ядра не долітали сюди, а падали по той бік валу... Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики, то була злуплена з кози і вивернута шкура — дуда, волинка, "коза" — як її називали на Україні. В отвори передніх ніг вставлені дерев'яні пищики з дірочками, у верхній частині надувна трубка — сисак... Гуні пригадалось. Колись давно, він ще хлопчиком був, у їхнє село забрів мандрівний волинщик з "козою". Він сидів на вигоні, дув у сисак, ліктем натискував на "козу", й звідти вилітав трохи верескливий, трохи гугнявий, але приємний звук... Так народжувалася музика... Маленький Дмитро виніс старому шмат хліба, дід дозволив йому трохи подути в сисак. Але від невміння "коза" в Дмитра так загугнявила, що вуличний балагур і жартун дід Калина поглузував:
— Але ж і гуня ти, хлопче, як я послухаю!
Мовлене слово на льоту підхопили вуличні хлопчаки... І прилипло до Дмитра на віки вічні — Гуня. Під цим прізвиськом його на Січі записали... Гуня посміхнувся, згадавши дитинство, й на душі трохи полегшало, наче живлющої води випив.
Та ось забриніла, заграла дуда, війнувши на Гуню далеким дитинством. Хтось з козаків, не втримавшись" пустився в танок, хтось заспівав:
Уже славні товариші запорожці
На кониках вигравають,
Шабельками блискають,
У бубни вдаряють...
Зненацька зі свистом і гуркотом в коло впало ядро, дзизнуло, засмердівши порохом, і співак на півслові вмовк, сапнув кілька разів повітря і впав на бік... За ним, не ойкнувши, повалився і той, що витанцьовував... Дударик ще грав на своїй "козі", але по скроні в нього вже текла кров і капала на сиві, аж білі вуса...
— Відмузичив я своє... — прохрипів дід і клюнув лицем у землю.
В козацькому таборі почали лунко падати ядра. Пригинаючись, Гуня — кинувся до валу — польські хоругви йшли на приступ.
Потоцький був настільки певний у легкій перемозі, що після кількох гарматних обстрілів велів припинити пальбу.
— Забагато для них честі! — махнув полковник рукою. — В повстанському таборі якщо хто й лишився, то купка переляканих зайців. Ми їх переловимо голими руками, а ядра нам ще згодяться.
Сподівався на легку здобич і Ярема Вишневенький, тому сам особисто повів на приступ кварцяні хоругви. Гарцюючи поперед війська на білому коні, князь зарані втішався перемогою.
— Вперед, орли королівства! — розмахуючи шаблею, кричав він. — Сьогодні ми будемо пити хмільне вино вікторії! За короля і нашу кохану ойчизну!
Кварцяні хоругви, підбадьорені князем на білому коні, хвацько подалися на козацькі вали. Передні вояки вже вигукували:
— Ей, схизмати!.. Постривайте, не втікайте, ми вам трохи боки полоскочемо!..
— На коліна, лотри! — кричав князь. — І рачки до Варшави! Я...
Вишневецький не встиг домовити, бо зненацька щось грякнуло, кінь його наче наскочив на невидиму стіну, заіржав і повалився на бік, а князь перелетів йому через голову. Першими вдарили важкі й грімкотливі гаркебузи, потім затріщали самопали, за ними гахнули гармати... Злива прицільного, нищівного вогню була такою влучною і густою, що кварцяні хоругви враз поріділи... Ярема Вишневецький, забувши про свій шляхетний гонор, рачки по трупах своїх вояків виповзав з поля бою...
Станіслав Потоцький, спостерігаючи з горба за розгромом кварцяних хоругов, відчув, як під грудьми в нього засмоктало... Острах пройняв тіло. Що сталося з козаками? Остряниця подався за московський рубіж, ті, що лишилися, помочі нізвідки не отримували... Де ж вони взяли ту силу, що винищила кварцяні хоругви? Ляк ніколи не покидав полковника, як тільки повстанці, бодай і не надовго, брали гору. А цього разу й зовсім почував себе кепсько. Наче лизень злизав хоругви! Матка Боска! А що, коли повстанці самі перейдуть у наступ?..
Спішно відрядив посла на переговори.
Посол прив'язав білу хустку до шаблі і, розмахуючи нею над головою, не досить впевнено пішов до козаків.
Пальба нарешті вщухла, посол трохи оговтався і наддав ходи. Ось і повстанський табір, на валах походжають козаки, люльки смокчуть, в кожного на поясі шабля, пістоль, лядунки з порохом. В їхніх очах посол не побачив ні сліпої люті, ні відчаю чи розгубленості, котрі притаманні відчайдушним та смертникам. Навпаки, вони були спокійні, дещо насмішкуваті і весело перемовлялися між собою, піджартовували:
— А пан посол не з лякливих. Хоч над силу, а ноги тягне.
— А пер...ить хто?
— Та то він, певно, зі злості!
— Не бійся, пане, ми на таке лайно куль не тратимо. Посол, бліднучи, спинився біля валу, хрипло крикнув:
— Я хочу говорити з вашим гетьманом!
— Іч, який швидкий! — залунали голоси. — Не встиг придибати, так йому й гетьмана!
— В гетьмана тільки й діла, що з тобою теревені точити!
— Незваний гість може й зачекати!
Посол розгублено переступав з ноги на ногу і косо позиркував на чорні жерла гармат, котрі, як йому здавалося, націлені на нього... Та ось з — за валу вийшов гетьман, він підходив неквапливою ходою втомленої, але певної у собі людини. На вид він був трохи змарнілим, але спокійним. Смаглявий, худий і високий. В чорних очах — холодний, сухий блиск, вилиці випнуті, щоки ледь запали, губи різко окреслені, міцно стулені. І хода в нього некваплива, господарська...
"Впевнений, — про себе відзначив посол. — Жодного зайвого руху. Зібраний, як перед стрибком" 3 таким доведеться нелегко. Сили свої не переоцінює, тому й непохитний".
— Пан Дзика! — вигукнув посол з гонором, без якого не міг обійтися жоден шляхтич. — Брацлавський хорунжий і посол єгомосці пана полковника Станіслава Потоцького!
Гетьман кивнув.
— Пан полковник вважає ваш подальший опір недоцільним і нерозумним. Він пропонує здатися!
— Пан полковник хоче здатися? — перепитав гетьман, і в куточках його твердих губ мигнула глузлива посмішка — Хай здається, я не перечу.
Дзика осікся.