Потоцький звернувся до натовпу:
— Вірне поспільство єгомосці пану крулю і Короні!
Перед вами стоїть закутий у кайдани привідця бунтарської потуги, котрий тільки те й робив, що шкодив нашій Короні й коханій ойчизні! Але Річ Посполита ще має предосить моці, аби вгамувати непокірних лотрів! Славетні лицарі єгомосці князя Вишневецького винищили до знаку бунтарське збіговисько, а їхній привідця Путивль стоїть перед вами у кайданах і чекає справедливої кари. Ми не потерпимо ніяких ексцесів на Україні, бо Україна — то є коштовна перлина в польській Короні. Славне військо Речі Посполитої буде грасувати, як барс, допоки не згине останній лотр! Зараз привідця бунтарської зграї отаман Путивль буде живцем засмажений у мідній бочці на повільному вогні. Дивіться всі і затямте на віки вічні та іншим бачене передайте. Люта смерть чекає кожного зухвальця, котрий посміє підняти зброю супроти Корони, круля і ойчизни!
Потоцький скінчив погрожувати, ротмістр махнув рукою, і до мідної бочки на стовпах підбігли жовніри з палаючими головешками в руках і сунули їх у дрова... Закурився благенький димок, ось вихопився язичок, захитався, але не дістав до бочки і пожирав дрова. Ще кілька червоних язиків вихопилися і нарешті лизнули дно... Жовніри тим часом підносили нові й нові в'язанки дров, кидали їх у вогонь.
— Дивіться і будьте слухняними! — вів далі Потоцький. — Бо кожного за непослух чекає люта кара! Ліпше панів своїх слухати, аніж смажитися у бочці!
— Не слухайте, люди, цього кривавого катюгу! — зненацька вигукнув на увесь майдан отаман Путивль. — Коли ми будемо поодинці й зосібно повставати і діяти кожен побіля своєї хати, то пани переб'ють нас! А коли ми всі разом за риштунок візьмемося та об'єднаємось, то панам буде не до мідних бочок, бо земля в них горітиме під ногами!
— Хапайте балакуна! — загаласував Потоцький, наче отаман тікав. — Садіть його в бочку, та пошвидше!
З десяток жовнірів кинулись до отамана, повисли на його закутих руках. Отаман повів плечима, жовніри так і посипались,
— Люди-и! — крикнув отаман. — Не бійтеся опряги, вона славна, коли за рідну землю! Ідіть, люди, до гетьмана Остряниці! Лушперте паноту до скону літ своїх, бо до судного дня у нас з панами миру не буде! Хай наша земля вогнем горітиме у них під ногами! Бійтеся чвар, незгод і розбратів! Ми слабаки зосібно, наша сила в спільноті!
Дебелий жовнір з усього маху вдарив отамана кольбою по голові, решта навалилась, потягли його до бочки. Хотіли витягти його по драбині, та отаман пострушував їх.
— Сам піднімуся, душогуби! А ви тремтіть і чекайте кари за всі свої злодіяння на вкраїнській землі!
І з цими словами отаман піднявся до бочки.
— Прощайте, люди! — вигукнув востаннє. — За зброю беріться! До Остряниці йдіть!
Знову отамана вдарили по голові і напівпритомного штовхнули в бочку, а дірку накрили.
— Дрова!.. Більше дров, пся крев! — крикнув Потоцький. — Хай посмажиться той крикун!
Піднесли ще дров, і вогонь охопив усю бочку.
— А-а-а-а! — почувся здавлений крик на майдані.
— Перевертайте, перевертайте бочку, щоб лотр з усіх боків підсмажувався! — радив Потоцький.
Жовніри заметушилися, одні підносили дрова, інші великими гаками перевертали бочку, аби її рівномірно охоплював вогонь.
— Цікаво, як він себе почуває всередині? — повернувся Потоцький до Вишневецького.
— Принаймні не може поскаржитися, що йому холодно? — відповів князь, і обоє зареготали.
Бочка почала червоніти, наче бралася кров'ю...
— Люди-и-и! — зненацька почувся розпачливий крик на майдані. — Та це ж люті звірі!..
І стихло... Потім хтось у тиші вигукнув:
— За зброю беріться, люди, та купно до Остряниці йдіть!
Розділ одинадцятий
Прокинувшись, Остряниця лежав якусь мить, не розплющуючи очей і не ворушачись. Відчував на своєму плечі рівний, спокійний подих Орисі і насолоджувався тим душевним спокоєм і рівновагою, що полонили його того ранку. Хтозна й коли в нього була така рівновага в душі, такий затишок на серці! На мить захотілося нікуди не квапитись. Дні тоді будуть видаватися довгі-предовгі. І життя тоді видасться довгим, наче два віки. Всмак тоді наживешся. І вечір свій зустрінеш мудрим, спокійним. А коли тобі вгору ніколи глянути, дня не вистачає, коли кидаєшся з битви у битву, коли тебе терзають власні думи і ти поспішаєш, аби викрутитись з одної оказії й ускочити в другу — коротке тоді видається життя. Ой, яке коротке! Але яке з них значніше й багатше? Перше? Друге?
Остряниця тихо посміхнувся сам собі, своєму щастю і, звівши голову, сперся на лікоть. Орися лежала біля нього, і він замилувався її молодим, здоровим тілом, що навіть сонне, розслаблене зберігало нуртуючу жагу молодої жінки, що саме стала на порі своєї чарівної зрілості. Легенько провів рукою по її струнких звабних ногах, відчуваючи приємно-хмільний сором. Прислухаючись до її тихого дихання, краєм вуха вловив приглушені віддаллю постріли. І вмить душевного спокою та рівноваги як не було. Мимовільно зітхнув і обережно, аби не розбудити дружини, встав, натягнув шаровари, взув чоботи і в сорочці вийшов надвір. Ранок ще тільки народжувався, над Миргородом палав схід, і в очах кота, що сидів на призьбі, палахкотіли малинові відблиски. Але повітря ще не скинуло з себе ранкову млу, видавалося сонним і лінькуватим... Звідкілясь нечутно вирнув Онисько Завірюха.
— Доброго ранку, пане гетьмане! — Молодий, свіжий і бадьорий Онисько, як завжди, посміхався.
— Здоров, козаче! — Остряниця ляснув його по плечу. — Міцний ти, брате! Об твої плечі, як об каменюку, руку заб'єш!
— М'якотілі тільки равлики, пане гетьмане! А я б волів залізним бути!
— Залізним, кажеш? А для чого? — Остряниця поглянув на палаючий схід. — Глянь, як гарно!.. Ні, ліпше залишайся, хлопче, таким, як є. Залізу не притаманні людські почуття. Ні щастя, ні горе, ні радість, ні біль, А без них людина зачерствіє і закам'яніє, як ті кам'яні баби в запорозьких степах. — Прислухався до пострілів, що линули з околиці. — Що там?
— То Гуня лядську хоругву ганяє.
— А де вона взялася під Миргородом?
— А біс її знає, — стенув плечима Онисько. — Дозорці в степу здибали. Мабуть, вночі заблукали ляхи, то Гуня й помчав їм дорогу показувати. — Прислухався до тупоту копит. — Вже повертаються!