— У них натури, як у турів! — крізь зуби мовив Потоцький. — Вони не мають витонченої шляхетності, тому вперті, як худоба!
— Атакую їх з ходу! Трах-бах — і вперед! Кидаю на них кілька хоругов гусарів, ескадрон драгунів і угорську піхоту. Уявіть, ваша милість...
— Захопили табір?
— Схизмати відбили напад.
— Це на них схоже, — бурчить полковник. — Але чим вони билися?
— А дідько їх знає чим! — розводить князь руками. — Сякі-такі в них мушкети й одна поганенька залізяка... Організації майже ніякої... І от вам докука. Я перерихтовую сили, вдруге кидаю гусарів, драгунів та піхоту. Уявіть...
— Здалися?
— Чорта пухлого! Вдруге відбилися.
— Але чим? — витріщився полковник.
— Чим попало, вашмосць. А найбільше голоблями моїх гусарів молотили. Жахне було видовисько, проше пана.
— Схизмати ніколи не дотримуються правил і воюють нечесними способами. Як дикуни!
— Атож, — згоджується князь, — дурної сили хоч відбавляй, от і гатить голоблею по голові шляхетного лицаря. Що не кажіть, варвари ці хлопи превеликі. Ось тому я змушений був провозитися з ними трохи не цілий день. Бачу, опір їхній слабшає, видихаються шевлюги! І велю гармашам накрити табір ядрами. Б’ють мої лицарі з годину. Аж вози летять угору. Ядер не шкодували. Хлопи й не витримали. Присилають свого посла. Приходить смерд у закривавленій сорочці з вибитим оком. Питаю, хто у вас привідця? Отаман, каже він, Путивль. Гаразд, кажу смерду, хай ваш отаман здається мені добровільно, а за це я вас усіх відпущу з миром. Уявіть, дорогий полковнику, смерди вимагають від мене чесного шляхетного слова, що я дотримаюсь умов. Даю їм шляхетне слово. Що мені коштує його дати? Хоч і двадцять шляхетних слів. Будь ласка, беріть... Ха-ха!
— Чесного слова забагли? — регоче полковник. — Ха-ха-ха!..
— Дав я їм чесне слово! — й собі регоче князь. — Приходить їхній отаман Путивль до мене добровільно. Гусари його скручують. Готова птаха! Ну, а компанія того Путивля, а їх там з півсотні вціліло, покидає свій табір і простує до лісу. Я гусарському ротмістру моргнув, ану, мовляв. Ти ж чесного слова їм, ха-ха, не давав!.. Гусари налетіли й в один мент вирубали лотрів.
— Хлопи страшенно довірливі, — витираючи сльози, що набігли від сміху, каже Потоцький. — Досить пообіцяти вольності, та ще й на папері ту обіцяночку записати, як вони відразу ж розходяться по хатах і виглядають панської ... ха-ха... волі. То де їхній отаман Путивль?
— Привіз його, вашмосці напоказ. — Вишневецький ляскає в долоні. — Ей, ротмістре! Уведіть того схизмата!
По хвилі троє жовнірів уводять до зали закутого в кайдани отамана. Потоцький з цікавістю його розглядає. На вид йому літ сорок — сорок п'ять. Низькорослий, але натоптуватий, окоренкуватий, плечі міцні й широкі. Велика голена голова, срібні пухнасті вуса. Голий до пояса, в рясних шароварах.
Жовніри залишаються біля дверей, полонений, брязкаючи кайданами, підходить ближче, наче виростає, більшає на очах, і полковнику здається, що ось-ось репне під його вагою долівка.
— Досить! — кричить він. — Стій!
— Стою, — глухим, низьким голосом одказує отаман. — Хай пан не боїться, я руки бруднити об нього не стану.
— Ти хто такий, смерде схизматський? — вигукує полковник.
— Отаман Путивль. А ти хто?
Потоцький кривить рот в подобі посмішки.
— А я — полковник коронного війська.
— А-а, полковник... — розчаровано тягне отаман. — Я собачим лайном не цікавлюся.
— Пся крев!.. — зблід Потоцький і схопився за руків'я шаблі. — За твої глузи я тебе проштрикну шаблюкою!
— Спробуй, якщо вистачить моці!
— Я велю тебе на міському плаці посадити на палю! — аж шаліє полковник. — Побачимо, як ти тоді будеш глузувати!
— Дякую за честь! — злегка вклонився отаман. — Паля — то істинно козацька смерть. За Україну я готовий на все!
— Брешеш! Тобі не Україна потрібна, ти грабувати зібрався!
— Пан полковник міряє мене своєю міркою? — питає отаман.
Потоцький вихопив було шаблю, та передумав.
— Ні, — важко дихає він. — Не сподівайся на легку смерть. Я тобі придумаю тортури пострашніші!
— Пани на це діло мастаки!
— Дещо тямимо, — з погордою озвався Вишневецький.
— На підлість ви здатні! — люто глянув на нього отаман. — Недарма сказано: не вір чорту і пану! Іуда! Ти ж чесне слово давав відпустити людей за мою голову!
Вишневецький наливає в кубок іскристе вино і, смакуючи, довго, з насолодою п'є. Зрештою озивається;
— Хлопам, як і худобі, можна скільки хочеш чесних слів давати!
— Вдруге панові доведеться туго, бо ми на слово не повіримо!
— С-смерд! Ти ще смієш погрожувати?! — шипить Потоцький. — Кажи, куди вів свою компанію?
— До гетьмана Остряниці.
— Хотіли об'єднатися?
— Так, — кивнув Путивль, — наше лихо в тім, що ми діємо зосібна. А коли б гуртом вдарили, тільки дим би з вас пішов!
— Ми викоренимо вашу Русь! — кричить Потоцький. — І зосібна і зобополне! До дябла вирубаємо!
— Постривай, пане, швидко ти відчуєш нашу міць. Віділлються тоді вовкові овечі сльози!
— Я т-тобі придумаю кару! — шипить Потоцький. — Ти ще відчуєш міць Речі Посполитої.
В полудень на міський майдан були зігнані всі мешканці Лубен — від старого до малого. Майдан в кілька рядів оточили гусари в чорних обладунках. Відчувши щось неладне, міщани тислися одне до одного, але жовніри гнали їх канчуками та пугами на середину майдану, де до двох стовпів була підвішена мідна бочка. Під бочкою лежав чималий ворох сухих дров. Люди, поглядаючи на ту бочку, вмовкали і злякано нишкли...
Залунали мідні труби, і на майдан на білому коні виїхав Потоцький, за ним — князь Вишневецький, ротмістри, стражники та інша шляхта. Потоцький подав знак, труби стихли, і десятків зо три жовнірів вивели на майдан закутого в кайдани отамана Путивля. Він простував спокійно, широко і міцно ступаючи, гордо несучи сиву голову. Його поставили біля мідної бочки.
— Людоньки-и!.. — почувся чийсь розпачливий зойк. — Та що ж це вони задумали, окаянні?..
Потоцький махнув рукою. Труби затрубили і стихли.
— Поспільство! — вигукнув гусарський ротмістр. — Слухайте єгомосць пана полковника коронного війська, єдиноутробного брата його милості польного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького! Слухайте всі!