Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.
Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?
Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це "навіть" слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах з тіткою Параскою.
Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.
Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.
Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді "Економічної таблиці" Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам... Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях з самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п'ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.
А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.
Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.
— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.
— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик. Це вже було неприховане хамство
— бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність
власного становища і навпаки — хисткість моїх службових позицій.
— Люкс належить до моїх палат.
— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на
мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло
вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю,
буцімто я збиралася брати люкс штурмом.
Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.
— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.
Не люблю пустопорожніх фраз для годиться, навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:
— Ви передали люкс іншому лікареві?
То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.
— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.
— Кулик.
— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами... Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.
— Що компенсувати? — засміялась я в'їдливо.
— Ну те... — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.
— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я,
аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не
честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпричинним. Саме оце мене й цікавить. Причина... Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.
Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.
— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з'явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю
права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження
надійшло з Ліксанупру.
— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися
ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.
— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не
пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А
навіщо це треба... Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.
— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.
Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій шаленій каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капелюхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.