Блукаю лісом і роздумую: що ж ти є для мене, робото? Не для кожної людини робота означає те ж саме. Ні, я не засуджую людей, котрі працюють лише для того, щоб якось прожити. Це природна необхідність. Та, напевне, існує щось вище від цієї необхідності — мета! Якась висока мета, котру намагається осягнути людський розум, але він поки що не зумів її осягнути, бо для цього треба відповісти на так звані прокляті питання: хто ти є, Людино? Які завдання поклала на тебе природа? Чого вона хоче від твоїх рук і твого мозку?..
Ми цього поки що не знаємо, як слід. І все ж існують речі, сенс яких нам уже відкрився. Так, скажімо, нам відомо: життя не можна тлумачити лише як земне явище — воно має космічний характер.
У минулому столітті вважалося, що рослини породжені самою землею. Сонячне світло дає їм лише тепло, а більше не виконує жодної ролі. Після Тімірязєва й Вернадського такий погляд на земне життя — це вже неуцтво, куряча сліпота. Сонячний промінь не лише гріє — він ліпить! Так, ліпить сам із себе — і в цьому вся його незбагненність.
"Ну й що з того? — міг би запитати в мене хтось вельми практичний. — Яке це має відношення до вибору професії?"
Ніякого. І все ж у цьому світі існує нездоланна прірва поміж мертвим і живим. Наше око несхибно визначає цю різницю, хоч мозок поки що й нездатний відповісти на запитання: чому це так?
Але є матеріальне середовище, котре ми помилково вважаємо мертвим — гумусний шар планети. Ми добре бачимо, що без нього ніщо не росте, але нам усе ще здається, що то якась хімічна суміш, — не пізніше ніж завтра ми зуміємо витворити її в лабораторії.
Я кажу не про мінеральні домішки, котрі необхідні рослинам, як для нас необхідна сіль. Ні, йдеться про ту органічну речовину, котра завжди лишається органічною — і в рослині, і в нашому організмі, і в землі. Придивіться уважніше: вона ж не вмирає! Міняються форми живого — і тільки...
То Сонце, то Космос — їхня променева субстанція! — саморозкриваються в надрах мінерального світу, але не змішуються з ним, бо у формах матерії є свої щаблі розвитку: вище й нижче. Земний мінерал так само далекий від грудочки черкаського чорнозему, як і від твого організму. Ніколи вони не стануть близькими — адже ж їх розмежовують мільярди років розвитку! Одне мертве, друге живе...
Що ж звідси випливає? А те, що ми не зможемо штучно створювати гумусу — це вміє робити лише сама природа.
Нам лишається єдине: берегти! І нарощувати його за рахунок фотосинтезу...
Що ж до моєї роботи, то це вирішується так: мені хочеться бути серед людей, котрі допомагають живому народжувати живе. Все я розумію, все шаную — і мертву цеглину, котру людські руки змушують служити живому, і крани та велетенські молоти, де працюють люди, які справедливо пишаються своєю робітничою славою.
Та розуміючи це, кажу: хочу в поле!..
... Наша "летучка" ремонтувала маленький екскаватор, змонтований на тракторі "Беларусь". Цим екскаватором риють траншеї для фундаментів та ями для підвалів на будівництві Нової Семенівки.
Секретар райкому і Павло Михайлович пройшли повз нас, про щось запально сперечаючись. Я почув лише кілька реплік.
— Із двох ромашок вінка не сплетеш, — кинув Павло Михайлович.
— Що ти хочеш цим сказати? — трохи роздратовано запитав його
секретар райкому.
— Ну, Ксаверівка, Семенівка... Це ж крихітні острівці. А море лишається тим самим. Якісно не міняється.
— Хіба ж маяки не на острівцях ставлять?.. Самолюбства в тебе
немає, Павле.
— Ти гадаєш, що це великий недолік?
— За певних умов — так!.. Недолік, який байдужість породжує. Яке
ж без самолюбства змагання? Як сало без солі.
— Ми давно вже не юнаки, Гордію. Не самолюбством, а розумом
керуватися повинні. Економічним розрахунком.
Схоже було на те, що Павло Михайлович і секретар райкому десь іще парубкували разом. Але ж не це мене цікавило.
... Хто з них правий? Іще в Будинку вчених виникла ця ж сама дилема — коли я біля макета стояв. Там сперечалися не секретар райкому й заступник голови колгоспу, а лише студенти.
Поволі я схилився до думки, що з погляду економічного правда на боці Павла Михайловича. Якщо протягом кількох десятиліть більшість сільського населення перейде в місто — а це неминуче! — то навіщо ж марнувати сили на капітальну перебудову села? Адже кожному новому будинкові належить простояти мінімум сто років — інакше він не виправдає вкладених у нього коштів. В масштабах країни це фантастичні втрати! Цілий океан збитків. Нам поки що це невідомо, як виглядатиме сільське господарство через кілька десятиліть. Ясно лише одне: воно буде повністю механізоване. До чого ж прикладуть свої руки сотні людей, котрі живуть сьогодні в Семенівці? Доведеться кидати хати заради пошуків роботи. Щоправда, я чув таке: будемо розвивати місцеву промисловість. Павло Михайлович заперечує: у вік телемеханіки безглуздо повертатися до кустарного виробництва. Тут же йдеться майже про половину нашого народу! То невже ми відмовимося від проґресу лише заради того, щоб не забивати вікон у порожніх хатах?..
Словом, господарська логіка на боці Павла Михайловича.
Та є інша логіка — логіка серця.
Якось ми з напарником вирішили заночувати в Семенівці — все одно вранці сюди їхати. І тут сталася подія, котра змусила мене глянути на будівництво Нової Семенівки з іншого боку.
Де моєї господині часом приїздить небога. Ми з нею подружили — гарна дівчина! Розум чіпкий — просто з повітря знання висмоктує.
Живуть вони з матір'ю в Семенівці. І ось диво: така ж вона розумниця, а чомусь дуже болісно сприймає, що в нужденній халупі жити доводиться. Інколи мені здається, що Таня цим трохи навіть травмована. Якось вона призналася:
— Ото в школі тільки й почуваєш себе людиною. А додому прийдеш... Хіба так можна жити? Як мені хочеться дерев'яної підлоги!.. Коли
б ти знав, Серґію, скільки я поплакала, що в людей хати як хати, а в нас
курінь старезний. Може, саме тому й відмінницею стала. Мені здавалося,
що всі на мене дивляться як на... Ну, на якусь нещасну. Жаліють... Мені
не хотілося, щоб мене жаліли. А відмінників не жаліють — їм заздрять.
Таня бачила, що ми свою халабуду на колесах біля річки поставили. Ба, навіть палатку нап'яли. То чому б нам не погуляти увечері?