Сергій дуже зрадів, що в нас поселилася Надійка. В неділю вони обрубували сучки з навезених сосен, відпилювали вершини — словом, готували "товар", щоб Надійка могла його краще продати. Сергій допомагав їй у тій справі, яка належала Якову.
За обідом Надійка запитала:
— Софіє Кирилівно! А що, коли я привезу матір? Вона в мене тиха,
зайвого слова не почуєте. Ми з вами на роботі, а вона... Де ж ви бачили,
щоб така земля марно пропадала?
Я мимоволі посміхнулася: отож бо і є різниця між теорією та практикою! При всій своїй "гумусній" філософії я останнім часом лінуюся за сапку взятися. Захопила мене оця писанина. Так багато передумано, що немає сил у собі тримати — хочеться на папір вихлюпнути. Почала тоді, коли ніщо інше не могло мене втішити, а тепер, бач, спинитися не можу.
— Давайте спробуємо, — відповіла з деякою обережністю.
Раніше мені здавалося, що не існує такої людини, з якою не можна зжитися. А тепер обачнішою стала. Почала думати про свою матір та про сестру. Як вони живуть? Мало ми бачимося — треба з'їздити. Матуся вже старенька.
Надійка догадалася про мої вагання.
— Я її спершу в гості запрошу. Нехай поживе в нас трохи. Можна?..
— Місця в хаті вистачить, — відповів за мене Сергій.
Я подумала: якщо він готовий був до в'язниці піти за товариша, то чого ж я оце мудрую? Навіть соромно стало.
— Привозьте матір, Надійко.
— Вона й сама приїде.
— Скільки ж їй років?
— Сорок.
— Виходить, ми ровесниці... Вона в колгоспі працює?
— На сезонних... Хата в нас поганенька. Батько з війни не прийшов.
Сумно їй без мене.
Так, це зрозуміло. Вдовину самотність я добре вивчила — знаю, що то за лихо.
Сергій поїхав надвечір. Наступного ранку голова місцевкому нагадав мені про громадське доручення: я мусила погодити з архітектурним управлінням будівництво сараїв для співробітників. Ділянка вже визначена, лишалося її узаконити.
В архітектурне управління ми виїхали з Куликом на його машині. Петро Іванович усю дорогу мовчав. Машину він водить сам. Це допомагало нам "відмовчуватись — все ж таки людина при ділі. Важка то була поїздка.
Літо кінчається, ночі вже холодні. Дуб, який розвивається рано, на вершинах потроху жовтіти почав. Школярі позавчора до школи побігли.
А проте вдень іще тепло, інколи можна й позагоряти. Прощання з літом завжди породжує в душі той трепетний смуток, який з радістю товаришує. В такі дні з особливою гостротою відчуваєш, що твоє життя не відокремлене від природи — вона тебе на своїх хвилях несе. Людське волосся згодом так само вкривається памороззю, як прив'ялі трави вересневого ранку. Це сумно, бо життя минає. І це радісно: ти — частка природи, отже у твоєму народженні була якась потреба, бо в природі немає нічого зайвого. Так само, як у матері ніколи не буває зайвих дітей.
Отож і поспішають люди до річок та озер, щоб попрощатися з літом та про своє життя-буття поміркувати.
Сергій у суботу не приїхав. Надійка вирішила вибілити хату. Мене вона звільнила від цієї роботи — запевнила, що сама впорається. А я, бач, і рада.
Її свекруха якось ніби посмирнішала. Я гадала, Макариха лаятись буде, що Надійка в мене поселилася, аж воно вийшло навпаки: відчула, мабуть, що повна самотність їй загрожує. А проти такого ворога, як самотність, з сокирою не вийдеш — іншу зброю треба шукати. Мабуть, Макариха через те й вітатися зі мною почала.
Територія, на якій містилася "Сільгосптехніка", мені дуже сподобалася. Про неї можна сказати: обжита! Старий яблуневий сад, довжелезний гараж із великими боксами на десятки машин. Далі, за водокачкою, тягнулися майстерні. Дахи цих капітальних споруд побудовані так, що на них більше скла, ніж шиферу.
А проте, мені зараз не до оглядин. Сторож, який сидів на лавочці біля контори, показав хату, в якій квартирував Сергій. Тут усі добре знають одне одного — новенького одразу ж запам'ятали.
— Бачите акацію?.. Там Борщенчиху питайте. Ото він у неї квартирує. А ви хто йому будете?
— Мати.
Сторож вийшов аж за ворота і довго мені пояснював, як треба їхати. Не прямо по вулиці, — там бруківку ремонтують, — а звернути за магазин, потім через місток, а далі вже люди покажуть.
Борщенчиху я застала, але Сергія вдома не було — він іще зранку до Києва поїхав. Так воно й мусило бути! Чого б оце йому в хаті сидіти? Мабуть, з Ніною гуляють по місту.
Довідавшись, що я мати Сергія, Борщенчиха виявила безмір гостинності. Хата, в якій тепер жив Сергій, була схожа на нашу. Велика сільська піч тут також займала майже половину площі. На стінах висіли фотографії, серед яких найпочесніше місце належало парубкові з довоєнними значками на грудях, котрі я добре пам'ятала. Це, зрозуміло, чоловік Устини Прохорівни. Давно вже його немає серед живих. Одружилися перед самою війною. Дітей не встигли нажити. У двадцять років Устина залишилася вдовою, їй ще й поталанило: вдова фронтовика! А хіба краще жилося її ровесницям, які не встигли собі цього почесного звання добути? Залишилися старими дівками. Зовні жодної різниці, а чомусь до Устини і люди, й сільські власті з більшою пошаною ставилися. Декотрі швидко зміркували: раз таке лихо, то гріх у дівках пропадати. Матері-одиначки тепер також у пошані. Сестра Устини Прохорівни, Марія, народила собі доньку, вже й десятирічку кінчає. Яка гарна дівчина! Звісно, у Марії більше щастя, ніж в Устини Прохорівни. То що тут можна вдіяти? Заміжня жінка мусила чоловіка ждати. Знала, що не вернеться, а серце не мирилося. Ніхто б її не засудив, звичайно, якби й вона після війни дитинку собі придбала. Як же те судити? Кожен розуміє, що війна мужиків покосила, а рід людський все одно продовжуватись повинен. Одне її стримувало: вдова фронтовика. На тобі слава його лежить, ти мусиш заради його пам'яті навіть материнства зректися.
І саме це тримало її на світі. Та й зараз тримає. Кожній людині потрібна визначеність у житті. Або, як тепер кажуть, суспільний статус.
Але я добре бачила: справа не лише в її вдовиному статусі, а в чомусь більшому — в тому, що святістю людською називається. Якби трапився добрий чоловік, вона б, звичайно, вийшла за нього заміж. А дитина без шлюбу...