— Спасибі вам, громадянко. Як це ви додумалися — гілками?.. Якби
розливали воду на траву... Лугових озер не вистачало б. Спасибі, що
бійців озброїли.
— Вік у лісі прожила, — запинаючись хусткою, буркнула Макариха.
— Чого воно загорілось?
— Хтось запалив. Може, просто необережність.
— А вони, бач, усі повтікали. Тільки й бачиш: на шосейку шмиг,
шмиг. Машина за машиною.
— Спасибі, — вклонився полковник. — Я про вас доповім генералові. Можна взнати ваше прізвище?
— Навіщо мені твоя доповідь?.. У мене корова в хліві реве. Як
запахло горілим — наче сказилася. Ну, думаю, чи не ліс, бува, загорівся?.. Тварини раніше від людей пожежу чують. Ото їй піду зараз доповідати. Вона в мене головна начальниця.
Обернулася Макариха й повз обгорілі сосни важким кроком вирушила до хутора. А полковник, посміхаючись, кинув:
— Така з дивізією впорається.
Люди стояли біля вогнища. Над лісами, мовби також розпечений до червоного, котився низький, напрочуд великий місяць.
Сліпучими снопами майнули між деревами фари, біля вогнища зупинився "Москвич". Із нього вийшла молода жінка у спортивному костюмі. Вона була чистенька, свіжа — не така, як ми всі. З віконця машини висунулося сивобороде обличчя в окулярах.
— Даруйте, — звернулася жінка до полковника. — У нас цінна річ
пропала. Може, ваші солдати знайшли.
— Яка річ? — запитав полковник.
Жінка, опустивши очі, мовчала. Розсипане по плечах волосся переливалося в одсвітах близького вогнища. Напевне, вона вагалася — казати чи не варто?
— Яка річ? — повторив полковник.
— Браслет, — мовила нерішуче. — Золотий.
Полковник стримано зауважив:
— Зараз не знайдете. — Потім додав: — А в солдатів я запитаю.
Подзвоніть завтра.
Черкнув олівцем у блокноті — записував телефон — вирвав листок і подав жінці, її гнучка постать схилилася до бородатого обличчя, яке визирало з машини. Про щось порадившись, вона звернулася до хуторян:
— Якщо знайде хтось... Дуже прошу. Ми заплатимо.
В обсмаленому одязі, з обпеченими руками, дивилися на неї підлітки й сиві бабусі, як на щось чуже, незрозуміле, мовби вона прийшла сюди з іншого світу.
— Без грошей повернули б, — якомога лагідніше обізвався дід
Осика. — По чуствію людському. Та ви ж бачите, що тут скоїлось.
А коли червоні вогники "Москвича" зникли за деревами, наші баби дали волю гострим язикам.
— Браслет! Навіщо він мені? Хіба що Сірка прив'язувати. Кільце на
ошийнику перетерлось.
— Ліс великий. Вона й сама не знає, де загубила.
— Дома знайде, що чоловікові збрехати. Хіба ж то вона зі своїм
товклась?
— Про те не думає, що людям не до її браслета.
— Такі й палять, їм аби розвагу знайти.
Я наблизилась до Павла. Краватку він давно викинув, ліва штанина так пропалена, що з неї визирає литка. Пола піджака розірвана. Але він посміхається, як завжди:
— Це через мене. Якби не лишився, ніякої пожежі... То в мене таке
везіння.
Зараз, мабуть, десята година вечора. Куди ж його в такому вигляді відпускати?
— Ходімо додому, Павле.
Він, звичайно, нічого іншого й не чекав. Це природно. Та все ж якось мені не по собі — щось тремтить у моїй душі. Може, я себе самої боялася?
Про пожежу не говорили. Бо що тут скажеш? Те ж саме: люди потягнулися до природи, але не розуміють вони, що зараз не дванадцяте століття. Тоді пожежа, може, й не була таким лихом — наші предки свідомо ліси випалювали. Нова хвиля, нове віяння серед людей. І нові небезпеки.
— Соромно, — каже Павло. — В степу, може б, і не розгубився... А
сусідка ваша... відважна женщина.
Так, Макариха не з лякливих. Мені те відомо. З часів німецької окупації слава про неї ходила. Добра слава! А завтра, дивись, другим боком до тебе обернеться. Лихої слави їй також не позичати.
Чим ближче ми до хати підходили, тим важче нам було про щось говорити.
Треба води нагріти, щоб вимитись. Опіків у Павла не було, але він, як і всі, з ніг до голови обшмарований густою сажею. І я, звичайно, виглядаю не краще.
Раптом я помітила, що вікна у моїй хаті світилися. Навіть на стовпі, що біля сіней стояв, лампочка горіла. Невже Сергій повернувся? Як доречно!..
Ще більше здивувалася, коли побачила під стовпом дзеркальну шафу для одягу, стіл, розібране залізне ліжко. І тоді догадалась: Надійка до мене переїхала. Слава Богу! В мене аж від серця відлягло: заходь, Павле. Тепер я зможу тебе спокійніше прийняти.
Надійка вибігла на поріг і сплеснула в долоні:
— Та невже й вам перепало? Ой, лишенько! А все через отих стиляг
нещасних.
В неї також обпалена спідниця. І щоки в сажі.
— Драстуйте, Надійко.
— Та драстуйте... Я тільки згружатися почала, а тут свекруха біжить.
Це що за такі переїзди?.. Та й побігла далі людей кликати. — Надійка
широко відчинила двері, пропускаючи нас у хату. — Я вже води принесла. Зараз на грубу поставлю... Якби не пожежа, влетіло б мені від неї. А
так не до мене їй було. Любить вона верховодити.
У комірчині, що була схована під сінцями, я розшукала баняк, налила в нього води до половини — повний навіть Павло не здужає підняти. Розпалила в літній кухні. Встановивши баняк на грубу, доповнила його водою, і гуртом почали заносити меблі в хату.
Спершу помився Павло. Оголений до пояса, він хлюпався над ночвами, а я підливала теплої води на його кістляві плечі, на довгу шию. Здавалося, що Павло навмисне зволікає — подобається йому таке миття. Мені теж підкочувалося до серця щось млосне, лоскітне.
Коли я подавала рушник, він узяв мене за руку, одвів за бузковий кущ, де світла було менше, — і так стояли ми, дивлячись одне на одного, не знаючи, що й сказати.
Якось воно сталося — нахилила його голову й почала витирати рушником. Довго терла, а він, розслабивши м'язи, покірно підставляв мені руки, зігнуту спину. Очі заплющені, губи стиснуті, але блаженна посмішка — якась хлоп'яча, трохи лукава, — пробивалася навіть крізь затулений рот.
Моя щока мимоволі торкнулася його мокрих грудей — та ніби й прилипла до них. Пригадала дуби, під якими людина мурашкою себе почуває, а також Павлові слова про те, що життя в нас коротке. Четвертий десяток у мене кінчається, а люди, бач, кажуть: бабин вік — сорок літ. Скільки ж мені залишилось? Якщо вірити отому прислів'ю, то я вже своє поле перейшла.