Коли Сергійко був малий, ми з Василем деякий час тримали корову. Сільський побут власні закони диктує. Надійка також у селі виросла, любить господарство. Та, мабуть, остогидло їй на свекруху працювати — хочеться вільною господинею себе відчути. Легко мені стало на душі: значить, повірила Надійка, що в мене вона не буде наймичкою. Ще б пак! Вона ж бачить: розкішна садиба марно пропадає. А колись тут добре господарство було.
— Переходьте до мене, Надійко. Заводьте корову, якщо впораєтесь.
Від мене кривди вам не буде.
— Ніби я того не знаю! — видихнула радісно.
— А Яків повернеться... Він мені теж не чужий.
Надійка заночувала у нас. Вранці ми разом вирушили на роботу — вона до свого мотелю, а я в санаторій.
Відразу ж розшукала Павла. Він зустрів мене винуватою посмішкою:
— Усе приймаю — і кару, й амністію. Воля ваша. Я пожартувала:
— Не сподівалася, що ви такий спритний.
— Воно само собою сталося. Правду кажучи, я вас підстерігав. Потім
подумав, що ви вже пішли додому. Вирішив доганяти.
— На засіданні місцевкому затрималась. Сільськогосподарські питання вирішували.
— Невже? Які ж саме? — сміявся Павло.
— Можна чи не можна тримати курей. Люди сарайчиків набудували,
а начальство лається.
Потім похопилася: навіщо йому це знати? Але Павло, виявляється, все вже довкола санаторію встиг вивчити.
— Це отам за оранжереєю? Туди к бісу! Чого ж їх не тримати? До
них тут хіба що лисиці деякі претензії матимуть. А начальству чим вони
зашкодили?..
— Ми ж не радгосп, а санаторій. Відповідальні особи в нас відпочивають. Перед вами сам товариш Околиця лікувався. Третій секретар ЦК.
— Сам! — білозубо реготав Павло. — Ніби той "сам" лише до
півоній принюхується. Хто це у вас такий грамотний?..
Хотілося сказати: Кулик, звичайно. Хто ж іще? Добре його пропісочили члени місцевкому. Хоч це й міська смуга, але ж не Хрещатик. Ліси довкола. А, бач, прискіпується до людей, щоб владою своєю похизуватися. Та нічого з того не вийшло. Микола Олександрович нас підтримав. А щоб лісництво з протипожежних міркувань не заперечувало, треба цегляні сараї збудувати. Ото й уся проблема. Так і ухвалили: доручити тов. Куликові П. І. забезпечити співробітників санаторію цеглою та цементом...
Я, звісно, про це промовчала, а Павло не розпитував. Заговорила про інше.
— Скажіть, Павле Михайловичу... Йому там сподобалось? Замість відповіді він узяв мене за лікоть і повів у зимовий сад. Тут було багато світла, росли пальми, а поміж ними стояли лавочки та шезлонги.
— Софіє Кирилівно! Давайте серйозно поговоримо. Осадчий мені
наказав, щоб я без вас не повертався.
— Оце ви називаєте — серйозно? — лукаво кинула, сідаючи навпроти.
Лавочка, на якій сидів Павло, була для нього низенька, підняті догори коліна здавалися надміру гострими, вся його постать виглядала трохи незграбно. Навіть смішно. Проте було в ній щось симпатичне — можна сказати, донкіхотське.
— Ну, — продовжував Павло, — лікаря немає. Не приживаються. А
ми лікарню плануємо.
Я зауважила:
— Згідно з вашою теорією ніякого села не повинно бути. Для кого ж
лікарня?
Його видовжене обличчя мовби скам'яніло. Мабуть, я вразила Павла в болюче місце.
— Лікарня конче потрібна, Софіє Кирилівно. Приїздіть до нас. Там
усе зрозумієте. А проте... Це й так ясно. Село поки що існує. То як же
людям без лікарні? У нас тепер пенсіонерів багато. Відімре село чи не
відімре... То справа майбутнього. Кілька десятиліть потрібно, щоб це
вирішилось. Хіба ви Карпа Трохимовича кудись виселите? Не поїде. Старі
люди свого кутка тримаються... Планувати належить так, щоб нікому
шкоди не було. Треба на природний процес розраховувати. Бо інакше...
Інакше право людське постраждає. Отже, постраждає людина, її душа...
Тоді хто ж виграє від нашого поспіху? Може, тільки спритні кар'єристи.
Із його мови я зрозуміла одне: Павло жив цим щоденно, то були питання його совісті. Майнула думка: напевне, саме в цьому й ховалося коріння його конфліктів з райкомом.
— Вирішили своє вербування з Сергія починати? — запитала я,
надаючи словам веселої задушевності.
— Поки що це тільки екскурсія. Але...
— Продовжуйте.
— Та ви не так суворо, Софіє Кирилівно. Я ось що вам скажу. Сергій
життя вивчити хоче. Його веде молодеча допитливість. Навіщо ж спиняти?
Мене це трохи образило.
— Звідки ви взяли, що я спиняю? — Потім додала розважливіше: —
Сергій так виховувався... Що ви думаєте про теорію Лібіха? Та, між
іншим, і теорію додаткової вартості. Це питання доволі споріднені.
Моє запитання здивувало Павла.
— Нд-да... Казав мені Карпо Трохимович, але щоб так ґрунтовно...
Що думаю? Коли я вчився, різні викладачі по-різному все це тлумачили.
Та й зараз поки що єдності не існує... Тут треба самому докопуватись. Ми
ж бачили з вами... — То знову був натяк на те, що ми спостерігали на
Дніпрі. — Винесення корисних речовин з гумусу — це, на жаль, гірка
реальність. Суспільство має свою фізіологію. Енерґетичний обіг... Треба
бути сліпим, щоб цього не помічати. Але з Серґієм ми про це не розмовляли.
— Не встигли, — зауважила я. — Сергій про життя на планеті думає.
Вивчає Тімірязєва, Вернадського. Прагне зрозуміти, що звідки походить...
Тепер, мабуть, від роздумів до діла хоче перейти.
— Та-ак, — замислено мовив Павло. — Ми спершу життєвого досвіду набиралися, потім за книжки сідали. А вони з книжок починають... А
може, в них менше помилок буде.
Розмову з Павлом я поки що сприйняла в тій частині, котра стосувалася Сергія, а не мене особисто. У моєму віці не так легко нове життя починати. А про Сергія доводилося роздумувати серйозно.
Культ гумусу в нашій родині, котрий ми з Василем від дядька Сашка перейняли (та й від Осадчого, до речі), завжди мав філософське забарвлення. Наші родинні дискусії слухав Сергій — і це глибоко вкорінювалося в його душі. Але культ гумусу (якщо можна це культом назвати!) — то не є культ села, ось чого забувати не можна! По суті, це було глибоке переконання, що живе виростає із живої землі — там джерело всього, що рухається на планеті. Та ще в Сонці, як навчали Тімірязєв і Вернадський. Проте звідси аж ніяк не випливало, що лише сільський труд заслуговує на пошану.