хоч зранку пити не даю, бо робота ду-у-же опасна. Не дай, Боже!.. Оце
чого ж я Сергійка покинула? Як мене не буде, Федір і спати не ляже. А
потім іще вихилить пляшку і бомби шукати піде. Гадаєте, легко їх шукати?..
Я з ним не раз ходила. Він жене геть, а я не слухаюсь, — що тобі, кажу, те й мені... Якби ж у тих бомбах годинник стукав, то його почути можна, а тут — кислота в скляній трубочці та цинкова дротина... Як дротину переїсть... А штукатурити вони вміють, нічого не побачиш. Замуровують бомби, — ті, що з літаків кидають... А кладуть там, де заліза багато. Труби, батареї... Щоб сапери, значить, не знайшли, бо є в них такі штукенції, що від заліза пищать... От Федір і каже, ти, Марино, як собі хочеш, а я велику вигоду маю. Ото лишили німці будинки на смерть нашу, а я їх для життя приспособлю. Як дав Бог мені собачий нюх, то я хоч нюхом своїм народові послужу... Бо вже з оружієм в руках воювати не можу, одвоювався... А в нього й справді талант великий. Наче крізь стіни бачить... Як хочете, так і судіть, а Сергійка мені забрати нікуди... Сама на бомбі сиджу. Та хай, думаю, — хіба тільки в мене лихо? Що я за цяця така, щоб себе жаліти. Федір, може, більше робить, ніж хтось на фронті. Де Федір мій побував, там усі будинки цілі. А бомби, каже, нехай вибухають. Яр серед лісу обгородили, солдатів поставили... А будинки стоять... Ну, поб'є інколи, так що ж з того?.. Не глиняна, не розсиплюсь. Зате знаю, що любить. От кинула б його, так він би із яру не вийшов. Так і каже: кинеш — на бомбах матрац покладу і там спатиму. Табуретівки, каже, на прощання нажени, щоб веселіше було. Я вже навіть із пирію гнала. Із коріння... А Федір сміється: із табуретки спробуй...
— То ви хочете хлопчика нам залишити? — зніяковіло, наче боячись
образити Марину, запитав Василь.
— Бач, ви таки зрозуміли, — зраділа вона.
— Як же це ви так? — болісно проказав Василь.
— А так... Бо його люблю... Сергійка люблю, не себе. Гадаєте, як
ото мати за дитину чіпляється, то кого вона любить?.. Я хоч і грамоти не
дуже знаю, та світу вже набачилась. Як любиш дитину, то щасливою її
зроби. А де я для свого Сергійка щастя візьму?..
— Війна ж закінчиться, — мовив Василь. — Хіба тоді вам не жалко
буде?
— Мені й зараз жалко, та що з того?.. А для Федора війна ніколи не
закінчиться. Пропащий він уже. Війна його ще на ногах тримає. Та й мене
біля нього. А як закінчиться... То й ми з ним закінчимось.
— Хіба ви теж? — запитала я, і відразу ж мені соромно стало за це
питання.
— Що теж? — грубувато перепитала Марина. — Чи я теж спилася?..
Питайте, не бійтеся. Яке життя, такі й люди... Інколи мені здається: я ще
б змогла не пити. А іноді... Ось я зайшла. Ви спали. А тут ця баклага...
Чистий, мов слізонька. Такого я не зроблю. Із цукру, може б, і зробила.
А з коріння пирійового... Давайте доп'ємо. — Потягнулася до баклаги,
побовтала її в руці. — За Сергійка, добре?..
Відпила трохи й подала баклагу мені.
— Пийте!.. Чи, може, гидуєте після мене?.. Я — не заразна.
Мені нічого не лишилося, як пригубити. А Василь трохи випив. Я подала йому кухоль з водою, що стояв на тумбочці біля ліжка. Марина тим часом продовжувала:
— Там, у тітки, я все до вас придивлялася. І так собі подумала: от
звела війна цих людей, а що ж далі буде?.. Видно, немає сім'ї в полковника, раз на одній нозі фронт доганяє. Це ж, мабуть, по добрій волі, не інакше... Як і Федір мій... Ну, а ти, сестро, ще молода. В тебе, мабуть теж сім'ї немає. Це я рано заміж вискочила, бо мені наука не давалася. То чого б ото вам Сергійка мого не взяти?.. Все ж таки тут медицина. І годують добре... Не те, що ми з Федором — рукавом заїдаємо... Ну, чим не сім'я? Бачу ж — обоє ви душевні люди. Та ще й земляки... Ото й лишайтеся разом. А там іще, може, Бог діточок пошле... Як хочете, то хоч і завтра до міськради підемо. Федір — він же заступник у голови. По будівництву, значить... Все зробимо законно, щоб ви не сумнівалися... — Марина знов заплакала, але відразу ж похопилася: — Ну, спіть собі, спіть. А я піду... Федора всі тут знають. Як треба буде — розшукаєте... Ото вже свиня так свиня, і виспатись людям не дала. На добраніч вам, вибачайте... Кривошип — його прізвище. Це я про синочка свого кажу. Сергій Гордійович Кривошип. Ну, та ви йому своє дасте...
І так, ніби справа ця була вже вирішена, Марина вийшла із землянки.
II. МИ СТАЄМО БАТЬКАМИ
Тут же, у Вязьмі, ми й зареєстрували свій шлюб. У госпіталь вже не поїхала — це було далеченько від ПЕПу, а що таке фронтові дороги, знає тільки той, хто їх пройшов. Василеве начальство розуміло, що така "сімейність" не лише пошкодити не здатна, а необхідна для полковника, якого слід було б взагалі списати з військового обліку. Та ПЕП все ж таки не дивізія, а санітарна установа. Десь у політуправлінні, мабуть, врахували, що людині, яка все своє життя віддала армії, важко буде пристосуватися до роботи в народному господарстві.
Тепер я мала досить вільного часу, тому й забрала Сергійка до себе. До слів Марини про його усиновлення ми з Василем поставилися скептично — гадали, що це було сказано зопалу, вона потім отямиться. Сергійко видужав, щічки округлилися, карі оченята ніби трохи поменшали — не були вже такі великі, як тоді, коли я його вперше побачила — в його поведінці з'явилася жвавість, хлопчикові хотілося бігати, стрибати.
Тим часом почали оживати берізки, зазеленіла трава, лісові галявини позаростали квітами. Я нашила Сергійкові штанців та льоль, а хтось із санітарів пошив крихітні чобітки. Коли ми пішли до бабусі — Федорової тітки — вона його ледве впізнала. Ми робили для неї все, що могли, та врятувати її вже не вдалося. Незабаром вона померла.
А Марина ніби й зовсім забула про Сергійка. Він теж майже не згадував про матір. Мабуть, і раніше йому небагато діставалося материнської ласки.
Настало літо. Природа жила своїм життям, їй було байдуже до того, що десь люди вбивали та калічили одне одного. Проте фронт уже був далеко, у вяземських лісах стояли тільки госпіталі, а не військові частини, не чути було гуркоту гармат і страшних німецьких бомбардувань. Тільки вряди-годи землю стрясав велетенський вибух. То в яру під Вязьмою вибухала бомба, вивезена Федором із якогось будинку.