чи ви б не погодились...
— А може, не "ви"... Чого це раптом?
— Тут потрібна рівноправність, — трохи розгублено усміхнувся Василь.
— Мені ще рано, — кинула я на нього лукавий погляд, а сама намагалася вгадати, як зараз — без окулярів — виглядає моє обличчя.
Він же сказав колись, що без окулярів я зовсім інша. "Добра вдача
вгадується", — прозвучав до мене з минулого його голос. Із такої неймовірної далини, ніби то було десь по той бік мого земного життя.
Василь і справді прикипів поглядом до мого обличчя. Та навмисна суворість, якою він відгородився від мене, враз ніби розтанула.
— Переїздіть ближче... Ось що я хотів вам сказати.
— Як же я переїду? Це ж служба...
— Вас викличуть, якщо ви не заперечуєте.
— Заперечую! — засміялась я. — Киньте викати, називайте мене на
"ти". Тоді, може, й подумаю.
Василь, мабуть, переживав те, що йому належало пережити. Моє заміжжя вже його не бентежило. Він теж засміявся, його обличчя наблизилось до моїх очей.
— Гаразд... Якщо ти не заперечуєш. Я вже розмовляв у санупрі. Яка
їм різниця? Переведуть до якогось із наших госпіталів.
— В Москву? — вихопилось у мене.
— Побачимо, — таємниче посміхнувся Василь. — Не вік же німцеві
під Москвою товктися... Ну як, згодна?..
— Згодна! — вигукнула я, не приховуючи радості.
Василь пригорнув мене й поцілував. Це був той поцілунок, якого, здавалося, я очікувала від самого свого народження.
Зошит третій
І. ВЯЗЬМА
Далі все було так, як хотів Василь, — невдовзі я опинилася в одному із московських госпіталів. Та не встигла ознайомитися з Москвою — тільки й того, що подивилися з Василем "Лебедине озеро" — як почався наступ наших військ на Західному фронті. ЕП відразу ж перетворився на ПЕП (польовий евакуаційний пункт), а десятки великих і малих госпіталів, які були йому підпорядковані, вантажили своє майно на "студебекери" й рушали вслід за військами. ПЕП можна було б назвати санітарною дивізією. Районом її дислокації стала звільнена Вязьма.
Пригадую березневу ніч 1943 року, коли наш "студебекер" в'їхав туди, де колись було велике місто, а тепер лежали мертві руїни. Мої нові подруги, що ховалися від холоду під купою матраців, видиралися зі своїх теплих схованок, з жахом оглядали пожарища, де тліли чорні колоди. То догоряли дерев'яні будинки, яких у Вязьмі було багато, — так само, як і по всій Росії. Але тут багато також кам'яних будинків, і майже всі вони зруйновані!..
Ми чули про те, що німці лишають після себе мертвий простір, та все ж якось не вірилось, щоб отак зникали з поверхні земної цілі міста, які виростали упродовж століть, — виростали, мов діти велетнів, повільно, але цупко, з великою певністю, що їм тут належить стояти вічно.
Василь, мабуть, знав, коли прибуде до Вязьми наш госпіталь, — він зустрів "студебекер" у захлюпаній багном легковій автомашині, які тоді, здається, називалися "емками". Дівчата почали перешіптуватись, потім потихеньку захихотіли. Що я могла їм на це сказати? Мені відомо, що вони між собою називають мене "мадам ППЖ", але я змушена була терпіти.. Розшифровувалось це як "полевая подвижная жена". Наші стосунки з Василем зовні справді підходили під це визначення, але ми поки що лишалися тим, ким були й раніше, — просто друзями. Приховувати нашої дружби я не хотіла, — та й не можна її приховати, — а мої пояснення, що вона виникла не сьогодні, тільки б викликали кепкування. Отож, мабуть, краще нічого не пояснювати, щоб не гадали, що я шукаю для себе виправдань. Хай собі перешіптуються — що тут можна вдіяти? До Василя, мабуть, ці розмови не доходили, а я переказувати їх не хотіла. Він усе ще гадав, що я можу передумати, і тому був такий обережний. Якби він розумів неприємну двозначність мого становища — в очах подруг я заслуговувала майже презирства, — то, напевне, зважився б на якесь рішення. Але все це зрозуміло було тільки для капітана Красоткіна, і він підтримував мене, як тільки міг. Обіцяв навіть поговорити з Василем, що так, мовляв, не можна, та Василь, як на гріх, саме в цьому разі чомусь не вмів глянути на себе збоку, а Красоткін був надто молодий, щоб напучувати свого начальника.
Отож мені лишалося тільки терпіти. За себе я була певна, а Василь має право подумати.
"Студебекер" поїхав далі — госпіталь наш мав розташуватися десь у лісі, — а я лишилася з Василем. Ніч була місячна, до гіркого диму від пожарищ долучалися пахощі березневих лісів, що звідусюди обступали Вязьму, і це посилювало гнітючість враження від того, що ми бачили довкола себе.
Я, мабуть, не зумію передати всього, що заволоділо моїми думками в ту місячну ніч. Я відчувала, що беру участь у такій трагедії людства, з якою ніщо попереднє зрівнятися не може. На якусь мить мені здалося, що й людства вже немає, — стоїмо тільки ми з Василем, і нам належить або загинути, або започаткувати новий родовід. Руїни справді були безлюдні — люди ховалися десь по лісах, — а місячне світло викликало такі почуття, в яких було щось від невимовного жаху.
Я можу тільки позаздрити тим стійким, врівноваженим натурам, які ніколи не відчували чогось подібного. Зі мною, на жаль, це інколи траплялося.
Те, що нас із Василем поєднало, сталося тоді, коли ми вже хотіли їхати до політвідділу, котрий містився в землянках десь на околиці Вязьми. У Василя була окрема землянка. І хоч Василь про це мовчав, але я розуміла, про що він думає. Там, у його землянці, двох кімнат не було. Окопне життя змушувало жінок і чоловіків зректися тих умовностей, які виникли на певному рівні культури. Ця культура лишалася тільки з душах людських, а побут став печерним.
Може б, я й зрозуміла сором'язність Василя, якби не одна образлива думка: він боїться показати мені своє каліцтво. За кого ж він мене має?..
І в мені прокинувся медик. Справді, якщо вже я приїхала, щоб стати його дружиною, то навіщо ж оця дитяча гра? Я сама допоможу йому роздягнутися, розшнурую корсет, на якому тримається протез, промасажую куксу — це треба робити перед сном, — потім...
А що ж потім? Дружина є дружина. Головне ось у чому: треба звільнити його від принизливого почуття власної неповноцінності. Спершу ми люди, а потім уже чоловіки та жінки. І якщо слід поступитися традиціями, щоб повернути йому віру в себе, то чого ж я мушу чекати? Він втовкмачив собі, що не має права на мене, а я буду оберігати жіночу цнотливість, то чим же це закінчиться?..