Якщо ж ти зайнятий іншими думками, тебе, звісно, не засудять (кожному своє!), але й слів на тебе витрачати не варто.
Та якби дядько Сашко не був тим співбесідником, котрий уміє слухати й шанувати сказане, Карпо Трохимович до нього б не заїхав. А то, бач, їздив до якогось професора в Київ, а на зворотному шляху завернув до нашого хуторця.
Карпо Трохимович походив із тих культурних господарів, яких іще до революції земські власті відзначали нагородами. Щоправда, був він тоді молодий, але його батько, Трохим Осадчий, своїми врожаями прославився на всю губернію. Імперіалістична війна, громадянська — все це не дозволило синові здобути вищу освіту. Проте він, як і дядько Сашко, зумів самотужки надолужити втрачене. Почувалося, що Осадчий досить вільно орієнтується у світовій історії та філософії.
Карпо Трохимович одним із перших заснував хату-лабораторію. Було всякого — що там казати? Часом не дуже прислухалися до його порад. І все ж Осадчий з року в рік робив свою справу.
З того, про що розмовляли дядько Сашко й Осадчий, я зрозуміла таке. Поле — це живий організм. А живий організм — це не річ, не об'єкт, це — процес. То вже моя мова, лікарська. Так скаже про наш організм кожен лікар, кожен біолог. І ось диво: Осадчий так само говорив про землю! Як і наш організм, поле сьогодні зовсім не те, яким було вчора — воно обмінюється з рослинами, з хмарами, з Сонцем. І з людьми, звичайно. Все в ньому тече: одне вмирає, інше народжується. Що відмерло, що народилось? Не знаючи цього, не можна бути справжнім хліборобом...
Таке ставлення до землі мене глибоко вразило.
— Земля трудиться, виробляє, — пояснював Карпо Трохимович. — Те, що трудиться... Як його мертвим назвати?
— А верстат? — запитував дядько Сашко. — Або локомобіль. Вони ж бо теж трудяться.
Напевне, дядько запитував лише для того, щоб гість повніше висловив свої погляди. Так я зрозуміла його запитання.
— Трудиться не верстат, а людина біля верстата. А земля... Ні, з машиною її порівнювати не можна. Земля й без нас родить. Хай не так, як ми хочемо, але ж родить. А локомобіль... Без людини він мертвий.
Осадчий заговорив про те, як виникають пустелі: їх створює людина. Жодна жива істота не здатна діяти на змертвіння землі. Жодна, окрім людини. А чому? Тому, що людина навчилася відбирати в неї енерґію. Здебільшого вона робить це дуже нерозумно. Скажімо, як виникла Сахара? Єгипетські фараони зганяли людей із усієї Африки, щоб споруджувати велетенські піраміди. Сотні тисяч рабів упродовж тисячоліть служили єдиній справі: вони мусили своїм кривавим трудом звеличувати мертвих Синів Сонця. Ну що ж, величні споруди стоять і досі, а земля... Вона помирала разом з фараонами. І ось, бач, померла...
Відбувається непомітне для людського ока перенесення енерґії від землі до споруд. Будуть це піраміди чи то хмарочоси — байдуже. Енерґія на їхнє спорудження все одно черпається із землі. Власне, це перенесення лишається непомітним тому, що вік людський надто короткий. А якби люди щороку брали проби ґрунту й віками зберігали аналізи — вони б це легко помітили. Та люди звикли цінувати лише те, що власними руками витворили. Землю ж творили не вони, через те їм здається, що вона вічна. Як сонце, як зорі. А воно ж не так! Бо тут одразу ж треба запитати: про яку землю ви кажете? Про ту, що хліб родить, чи взагалі про земну кулю? То ж різні речі...
Чим більше люди будують, тим більше енерґії вони відбирають у гумусу. Оте незнання може дорого коштувати людям. Про це не раз казав Докучаєв. Тому велике будівництво вимагає великих турбот про землю.
— То, виходить, і машини землю поїдають? — скрушно хитав головою дядько Сашко. — Ми хочемо, щоб у нас було більше тракторів. А від них тільки шкода.
— Трактор — не віл, добрива з нього немає, — набиваючи ніздрі
тютюном, сказав Осадчий. — Ні добрива, ні м'яса.
— Де ж вихід?..
— Вихід є. Люди, яких звільнив трактор, мусять виготовляти добрива. Та поки що... Земельці нашій терпіти доводиться. Тільки й того, що ножів для неї наготували. Силою хочемо взяти. Ну, ще років десять... Може, двадцять... А потім вона скаже: годі! Все, що в мене було, я вам віддала. Більше взяти нічого.
У словах Карпа Трохимовича я інколи впізнавала слова дядька, але це так і повинно бути, бо вони ж однодумці.
Сумно мені було від цієї розмови. І страшно трохи. Ніколи раніше я про це не чула. Мені здавалося, що земля завжди родила добре. Виявляється, родила тому, що її тепер глибше перевертали, до нутрощів добиралися...
— Не горюйте, — посміхнувся Осадчий. — Не все одразу. Народ терпіти вміє, то й годувальниця наша витерпить. Не завжди так буде. Порохом у світі запахло. Чує моє серце: велика біда сунеться. Земля мені каже: "Терпітиму, людоньки! Аби ви витерпіли".
Проговорили вони тоді до пізньої ночі. Осадчий навіть ночувати в нас лишився. Мабуть, Карпо Трохимович дещо раніше пояснював дядькові, але вони знов і знов поверталися до небувалого врожаю, — такого справді світ іще не знав! — отож поволі і я почала засвоювати, в чому саме полягав секрет Осадчого.
З першого дня колективізації Карпо Трохимович почав брати проби ґрунту. Деякі аналізи робив сам, у хаті-лабораторії, складніші робилися в лабораторії інституту. Якщо поле — організм, а організм — це процес, то немає жодного року, коли хімічний склад гумусу лишається сталим.
Цікавила Осадчого також кількість дощових черв'яків: це вони, пропускаючи землю через власний стравохід, роблять її родючою. Коли структура ґрунту погіршується, дощовий черв'як вимирає. Тоді знайте: земля також починає вмирати. Мікроби тримають вологу — отож дбайте, щоб вони не гинули.
А коли в гумусі досить органіки — тобто він живий, здоровий — тоді лишається визначити, які мінеральні речовини вибрані з нього попередніми врожаями.
Отже, все відбувається так само, як і в нашому організмі. Нічого не можна робити без аналізу — ні орати, ні сіяти. Так само, як не можна приписувати дієту, коли невідомо, чого вимагає організм.
Поле складається із клітин, бо немає жодного гектара, де не існували б свої відмінності. Карпові Трохимовичу не під силу брати пробу з кожного гектара, а треба було б! Він мріє про такі часи, коли в колгоспі буде добре обладнана лабораторія — краща, ніж в інституті. О, як це потім окупиться! Та до цього, мабуть, іще далеко...