Такі пошуки грошей мають подвійну цінність: це справа й потрібна, і водночас втішна. Флорентіна написала про це пісню на пакувальному папері. Ось вона:
ПІСНЯ ПРО ПОШУКИ ГРОШЕЙ
І що ми ходимо шукать?
Ми — грошей шукачі.
Робота й вигідна така,
й приємна для душі.
Ми прибігаєм на вокзал,
там автоматів повен зал.
В них шпарки для монет.
Отут увесь секрет!
Ану постукай і трусни,
тоді у шпарку зазирни.
Ну от — одна лиш мить —
а вже там щось лежить. [257]
Що ми шукаєм, хочте знать?
Ми — грошей шукачі.
Робота й вигідна така,
й приємна для душі.
Ось ми гайнем тепер до кас,
бо там шукати саме враз.
Підлогу між людьми
обнишпоримо ми.
Он щось блищить, ану нагнись,
до того щастя придивись.
І вже раденький ти —
вдалось-таки знайти.
Поки Флорентіна та Боббі успішно й весело шукають гроші, Лойслеві та Карлхенові теж щастить. Вони спіймали вісьмох голубів і вкинули їх до підвалу. А ось ще двох зловили.
Вони пускають птахів у вікно й зачиняють його, хай собі там пурхають. А як принесуть ще двох голубів, прочиняють його знову.
На жаль, діти й не згадали про батьків Боббі. Коли пані Шульце-Нойберг, нічого не відаючи, спустилася до підвалу взяти баночку консервованої айви, вона спершу подумала, що її скляні банки пообростали крилами Та потім помітила, що по всьому підвалі пурхають хтозна-які істоти. Перелякана вкрай, вона зачинила двері й щодуху помчала нагору по чоловіка.
— Гансе! — закричала вона. У нашому підвалі повно кажанів!
Пан Шульце-Нойберг чоловік поважний, спокійний Він теж малює і креслить, як і дружина, але малює оільше, бо має більше часу.
Тож пан Шульце-Нойберг сходить до підвалу, неквапом відчиняє двері й мовить до дружини:
— Люба моя, хіба кажани можуть прогулюватися долі та ще й туркотіти? Твої кажани — то голуби. [258]
Він причиняє за собою двері, обережно проходить поміж голубами до вікна й тільки хоче його відчинити, як воно відхиляється саме й хтось ізнадвору жбурляє йому просто в лице ще двох голубів.
— Хай тобі грець! Та що це тут таке? Голубник, чи що?
Йому видно крізь шибки тільки дві невиразні постаті, бо вікно з матовим склом. Постаті миттю зникають, він чує лише тупіт ніг.
Пан Шульце-Нойберг мерщій одчиняє вікно, висовує голову надвір і бачить, як Лойсль та Карлхен повертають за ріг.
Тепер він приводить дружину, і вони удвох заходжуються ловити бідолашних наляканих голубів і так помалу одного за одним викидають на вулицю. Аж тоді пан Шульце-Нойберг щільно зачиняє вікно.
Та його дружина помічає в клітці золотистого хом'ячка кривеньку Маргарету й каже:
— Гансе, ось іще одна. Мені здається, вона нездужа.
Тільки-но вони схилились обоє над кліткою, як хтось ізнадвору починає відчиняти вікно.
-Ну, стривайте,-сичить пан Шульце-Нойберг.— Ось я вам покажу-у-у, шибеники!
Він підскакує до вікна, рвучко відчиняє його і хапає за сукенки двох дівчат: Боббі й Флорентіну.
— Ось тобі й на! — тільки й каже він.
А більше нічого не встигає сказати, бо на нього рине потік крихот хліба і пудрить йому чуб, обличчя й новий темно-синій светр. Пані Шульце-Нойберг скрикує:
— Ой лишенько!
А дві дівчинки збентежено лізуть вікном у підвал, попереду Боббі, із здоровенним розірваним пакунком, і слідом за нею Флорентіна, яка вберегла свій пакунок цілий.
Та раптом мама Боббі заходиться сміхом. Дівчатка підхоплюють той сміх. [259]
Напудрений пан Шульце-Нойберг дивиться на них трьох і питає:
— Ви що, з глузду з'їхали?
— Ні, Гансе, але в тебе такий кумедний вигляд, — регоче дружина.
— Як сніговик улітку,— каже Флорентіна.
Все ж помалу вони пересміялися, і Флорентіна з Боббі розповідають про свій задум порятувати голубів та про голубку Маргарету.
Батьки Боббі кивають головами, кажуть "гм" і "ага", потім перезираються й кажуть дівчаткам таке: вони добре розуміють, що голубів необхідно рятувати, та, на жаль, не розуміють, чому саме їхній підвал має перетворитися на голубник. Он підлога й навіть деякі скляні консервні банки вже заляпані білим послідом. Батьки Боббі нарешті згоджуються, щоб кривенька Маргарета лишилася в клітці хом'яка, але утримувати інших голубів, тут, на жаль, ніде.
А ще пан Шульце-Нойберг пообіцяв дівчатам не карати Лойсля й Карлхена, аби тільки обидва хлопці назавжди зникли з цієї історії.
Так операція рятування голубів закінчується на заляпаному підвалі й напудреному панові Шульце-Нойбергові, а тим часом у міських скверах і на майданах спокійнісінько тривають великі голубині лови.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
у якому так звана сентиментальна історія закінчується досить дивно
Все ж пригода з голубами не минула дарма: Флорентіна знайшла собі про кого піклуватись — про голубку, що кульгає й не може літати.
Голубку на ім'я Маргарета вона справді доглядає. На думку тітоньки Зітстум, дівчинка піклується про неї більше, ніж треба. Бо тепер вона всюди носить із собою клітку з голубкою. А якось по обіді несла-несла й надибала [260] ще одну голубку з переламаним крильцем, яку теж спіймала й посадила в клітку. Цю голубку вона назвала Аннегретою.
Певне, був такий задум, щоб імена обох голубок римувалися. У кожному разі, один із віршів на пакувальному папері наводить на таку думку. Він називається:
ПІСНЯ ПРО ДВОХ ГОЛУБОК
Маргарета, Аннегрета —
Цих голубок знаєш ти?
Маргарета, Аннегрета —
Розумніших не знайти.
Де спинилась Аннегрета,
Там стоїть і Маргарета.
Маргарета, Аннегрета
Разом ходять день при дні.
Маргарета, Аннегрета
І гарненькі, і ручні.
Озирнеться Аннегрета
Лиш тоді, як Маргарета.
Маргарета, Аннегрета —
Не впізнати, де котра.
Маргарета, Аннегрета
Одна одній як сестра.
Д^ угледиш Аннегрету,
Там шукай і Маргарету,
Маргарета, Аннегрета,
Ой, аж завкцки беруть!
Маргарета, Аннегрета
Так любесенько живуть!
Йдіть дивіться — Аннегрета,
Коло неї — Маргарета! [261]
Незабаром Маргарета й Аннегрета стають відомі на всю околицю не менше, як Флорентіна. Тільки двоє людей сном-духом нічого не знають: мама й тато Флорентіни.
Вони саме працюють над фільмом, який треба негайно зняти. Тому вони часто приходять додому поночі, коли Флорентіна вже спить, а вранці, як дівчина збирається до школи, стільки балакають про їжу, уроки і вбрання для своєї дочки, що Флорентіна й слова не може вставити. По всьому тому їй доводиться летіти швидше за птаха, щоб не спізнитись до школи.