* Ви піймали черепах, ви їх і їжте.
ножакою., я хочу назад у Європу..". Але хіба тут, у Європі, Ти чуєшся по-справжньому Тут?
Не варто у цім житті спокутуватися швидкістю. Це ще не рух. Рух — усе, а швидкість — може, хитрість, не більше.. Чи може Ахілл наздогнати черепаху? Свого часу філософ Зенон дійшов своїм розумом, що ні, людської швидкості тут замало. Трохи пізніше один старий нещасний чоловік ще за епохи Великого Застою у своїм трактаті "Приручення скла" пробував довести, що відомий поет Середнього і Великого Застою Воробйов таки зміг наздогнати Черепаху, вимірюючи Простір довжиною забарвлення квітки, що насправді є Часовою категорією, і, таким чином, пролітаючи над Простором майже як джміль. Більше того, авторові трактату "Приручення скла" навіть здалося, що той джміль переганяє самого себе.. Така перемога у науковім світі означала щонайменше сенсацію, міжнародний шок — тим часом той-таки Простір зумів запропастити унікальний трактат десь у кришталевих стайнях Молоді. Одним словом, ad amussim, чиста робота.. Так, то був геройський чин. Автор трактату лише може це знов і знов потвердити і додати, що якось літом, десь під кінець Великого і на початку Більшого Застою він сам власноручно тримав за ногу переможця поета у затоці Чорторию, коли той пірнув у погоню за раком на відчайдушну глибину Бистрина зносила його прудке тіло у Простір, але автор трактату "Приручення скла" міцно тримав його за одну ногу з берега, прив’язавшись до якоїсь столітньої верби і зазнаючи такого відчуття, ніби в його руках випручується жилава нога лотоса, пориваючись у прірву Часу.. Тоді, в той момент, поет уже наздоганяв на дні рака з голими руками, лише зі шкіряною торбиною в зубах. А уявляєте, що може рак? Це черепаха в кубі! Чи поет наздогнав його тоді? Автор трактату вже не пам’ятає.. Не пам’ятає, й чи випірнув тоді сам переслідувач.. Це було так давно..
5. Chorobacus galapagossi
Тим часом у Тихому океані, де трапляється найбільша черепаха, коло Ґалапаґоських островів, у товщі води раптом знаходять впадину углиб на два й півкілометра, де має бути крижаний холод і ніякого життя..
Аж там кишить всілякими істотами. Ще і ще опускають свій глибинний невід океанологи — і знов тріпочуть якісь жовті медузи, звиваються якісь черви з червоними гривами, велетенська риба.. І це звідти, куди не прослизає жоден промінець. А саме дно тріснуло, і з тої тріщини булькає лава. І там скраю вони собі живуть, забуті сонцем. Але не забуті Землею! Вона сама, своїм утробним теплом пригріла їх, найглибших.. Тоді вчені знов пхають туди безконечно довгу елястичну рурку, подібну на завислу ліану, чий один кінець губиться у сліпучому небі, а спідній лягає коло тієї печі на дні. Витягують за кілька днів. Аж там довжелезний, до двох метрів, хробак усередині. І не має він ні голови, ні хвоста, ні очей, ні вух.. Нічого. Але аби він мав голову, то чи не глянув би на людей як на якусь найдрібнішу верхоплавку?.. Але нащо йому голова, коли він сам — одна суцільна універсальна голова?.. І він навіть не озвався до тих людей — так, ніби їх там ніколи і не було..
6. Ist aec in me cudetur faba*
Що їх усіх об’єднує? Вони ще пам’ятають про "затонуле золото". Де воно лежить? І тут погляди Паунда і Воробйова парадоксально перетинаються: Візантія. Найтоншим волоском довжелезного хвоста, яким завершується його IX ода, Паунд виводить у повітрі: Сан Вітале. Так, це Равена V—VII ст., мозаїки візантійського храму Сан Вітале, однієї з перлин Адріатики. Це мозаїки Святої Софії в Києві. I Велике Розширення очей почалось, мабуть, таки з очей Оранти.. Розкіш, монументальна статичність — що може бути надійнішим "підмальовком" для суб’єктивно-рафінованого? Глибше — урочистість, білі шати, золото, блакить, порфір, а поверх цього тла — буйна гра, неймовірні вибрики, дитячі малюнки на піску, мерехтіння і манірність — усе, що заперечує поважність і статику — тобто доповнює її. Усе велике — з великого надміру, з буяння. Бездонність дитячого сміху, невичерпність чаші з вином. У своїй суті вони гурмани, естети. І водночас — стихія. Одним словом — повітряний змій, дракон — головою занурений в Архаїчність, а хвіст бовтається перед нашим носом..
Лоуренс — варвар, якщо подивитися з Візантії. Але де вже той Царгород, звідки б ми стали оглядатись? Лоуренс вдихнув у свої хворі європейські легені увесь етруський світ — і з ним зійшов під землю. Вони його навчили навігації у водах Смерті, що є лише перепочинком перед новою зорею. Це перевернута Візантія, її антипод, земляне дзеркало. Він учить вдивлятися в земляне дзеркало очима черепахи. Налягаючи на дзеркало усім тілом, їй чутно пульс Землі. Але хто вона, що ми знаєм про саму Черепаху?.. "Шу Цзін" каже:
".. .Тріщини на спині черепахи творять дощ, або по дощі небо, що розпогіднюється, або стіну гнітючого туману, або зловісні сплутані хмари..."
Ви хотіли познайомитися з мадам Черепахою? Зачекайте трохи, пана Лоуренса нема вдома — він прийде, і ви познайомитесь., а вже Вона рекомендуватиме вас Етрускам, s’il vous plait..
7.
Щойно торкнувся земляного дзеркала, як відчув, що все, діло зроблено і мені пора усуватись.. Res est in vado. Рибка в сітці..