* Пес виє, а місяць світить.
А може, насправді й не існувало такого чоловіка, а лише була дуже сильна, потаємна, спільна мрія мати такого чоловіка, мученика і дракона водночас, із чималим хвостом?.. Бо підніматись у небо під цим вітром — що може бути трагічніше й радісніше? І там немає вже такого звичного запаху, кольору. Відполіроване вітром, там усе чистіше., дзвінкіше чи як., назвати це міг колись молодий Тичина хіба., той теж знав флейту неба.. їх, таких знавців, не так і багато.. Знаних і зовсім незнаних.. Ці щасливці або вмирали ще маленькими і відлітали туди одразу, або заліплювали собі вуха воском.. Бо підніматись у небо — це стрімголов пірнати в Абсолютний Час. Небо — усе, що було і що нас чекає, наша Інша історія..
Дерева вкриті снігом.
На вершинах вітер і білий шепіт.
Напливи з дзеркал у місячні ночі.
Це дуже високі дерева.
Необережного шлях.
Так сказав Воробйов, знавець неба. Ранкового і вечірнього. І нічного — коли людина сама вже стає великим бездонним нічним небом, стає Всім.. А Паунд вибрав ясний день, захмарений кількома європейськими війнами.. І його цей день пік немилосердно. Усе, увесь цей "розбитий сніп дзеркал" розпікав його безжалісно. На його місці кожен би звуглився. А він вистояв. Може, Конфуцій не дав згоріти?..
Я згадав Воробйова невипадково. Цей індо-арійський поет повітря за найкоротший свій відтинок часу бере величину "барва". Можливо, колись так називалась якась пракомаха чи ще щось. Можливо. Бо я щось у жодному словнику не знайшов такого терміну. І як сумно буде, коли й згодом, у третьому тисячолітті його ніхто не знайде.. Так от, ця одиниця (позначення її зовсім інакше, аніж згадане нами недавно — автентичні позначки переховуються в надійному місці) вимірює дуже витончений вид енергії, котру виділяє невелика пелюстка певної соковитої квітки в затінку літнього дерева. Як неважко здогадатися нашому любому читачеві, котрий, як то кажуть liguam caninam comedere — з’їв собаку на таких штучках, — оце і є усім нам відомий "людський час", а те дерево — народ, або інакше — "небесний час". І коли дерево в цвіту — кажуть: "зоряний час". Ми оминаємо свідомо
стихію води, де індо-арійський майстер не гірший, аніж у небі. А може, й кращий.. Небесні часи об’єднуються, творячи так звані "епохи", а ті вже можуть утворити і "вічність". Це вже від них залежить. Існує ще так звана "музика небес", але це вже відноситься до "вічності" — про неї трохи згодом. Ми ж лише розглянемо поки що так званий "соціяльний час", що є тотожний "небесному часові", хоч і не завжди., але таким він принаймні має бути. Це, зрештою, теж не зовсім наша справа — судити, який він.. luna latrentem canem non curat — пес гавкає, а місяць світить..
Паундові оди — це епохи, без сумніву. Хмари в небі. Такі ж перебіжні й великі, і розбурхані. Чи можна їх назвати Високими Одами чи Гімнами? Це так називалось у каноні Конфуція, я їх просто називаю одами, мені здається, Паундові смерчі витягують у небо забагато людського сміття, але, можливо, я помиляюсь. Приглянувшись, там завжди когось впізнаєш. Он та хмарина трохи нагадує патетичного, незрівнянного дуче, ось він виголосив полум’яне слово, і на виноградники понад Тібром закрапав тихий дощ. Ось небом квапляться довгі трубадури, у них обвислі від вина і співу животи, вони ніяк не знайдуть Пезаро, трохи перебрали.. Ось налітає величезний Сигізмундо Малатеста і над Флоренцією раптом випорожнюється зі страшним гуком і помпою.. Все велике переселилось на небо, в його оди. І то чим далі від так званого нашого часу, тим тонше, опукліше. Можновладці Ренесансу, меценати, банкіри.. Ану, пригляньмося пильніше — чи нема там самого пана з панів, Езри Паунда? Є! Він там, між усіх їх, такий самий занесений, строгий з профілю. У всіх він — у Белліні, П’єтро деля Франческа, Фра Анжеліко, Дуччо, Джотто.. Скелі, як гусяча шкіра, готичні жінки, Кавальканті.. Усюди він свій.. Невидимо він перейняв спадки найбільших володарів того часу у свою потаємну власність. Добрих пів-Італії.. Але разом з їхніми краєвидами, з їхніми палацами і найманцями Паунд успадковує і їхнє оглушливе падіння, їхню величну поразку. Окрім його томів — сама його доля. Це те, що відбулось, гірко, але відбулось і може бути перенесене, як фреска на стіну кінця другого тисячоліття. Він пішов і повернувся. Його зір — це все, що відкривається перед загонистим дрібним хижаком із сім’ї яструбів, він чигає легко і безтурботно і так само легко роздирає кігтями здобич. Часом у нього гірко-кисла міна знудженого підмайстра-маляра чи кінного найманця. Але що далі в давнину, його вираз м’якшає, і вже, аж на тім кінці світу, коли надходять давні китайці, він просто розцвітає дівочим рум’янцем, стелиться травою під ноги чи визирає замилуваними очима коропа зі ставка, куди високий Конфуцій кидав жменями твердий, як кістка, корм.. Але не треба забувати: Паунд — — повітряний змій, дракон. Ця істота вишита золотом на імператорському одязі. Він раптовий і щедрий, і гнівний, але завжди справедливий. Це великий хаос, що насправді є виявом найточнішого розрахунку, тут уся найповніша гама блиску Піднебесної.. Так, але навіть у нього з’являється якась нехіть у виразі.. lassus tamquam caballus in clivo — втомився як собака.. Особливо у пізніх одах. А хіба не втомишся? luna latrantem canem non curat — пес виє, а місяць світить..
4. Ipsi testudines edite quicepistis *
У багатьох мудрих людей на Заході склалась поважна думка, ніби Лоуренс галопує по буйних квітучих луках Персефони.. Може, й так. Що любить повалятися, погасати в соковитій траві — правда. Але хто не любить? Хто з нас не любить на якусь мить сп’яніти від гострого земляного духу, цього найміцнішого, найреальнішого алкоголю. Хоч він і страшний., найближчий до смерті.. Паунд боявся його. Він ховався у камінь, хотів освоїтись у пізній готиці, там, де ще не охолов слід різьбярської руки, переховувався у фресках дученто, треченто і квадроченто, він хотів би доглядати розарій, що обвівається Середземним морем. Це те, що найдальше від Тут, звідки пронизливо тхне земляним духом. Лоуренс змайстрував таку собі книжечку "Квіти, птахи і звірі" — і в ній є все: нетерплячість, незграбність, затягнутість.. Так, але в нього є Тут, що найближче до Мене з Тобою, доторк до смерті-народження. Цією хмільною брагою насичено все —— фіги, райські яблучка, кипариси, риба, гадюка, осел, рудий вовк.. І, чи не найбільше, черепаха. її залізними кігтями він розбурхує цілий шквал земляного духу. Це вам не байка про хитромудру черепашку.. Ні, це Вона і Ви — вона з чорно-бурим лисячим боа на шиї з вами під ручку виходить матюкаючись з якоїсь прокуреної діри десь на Подолі чи в Лондоні, виводить вас із неонових ліхтарів, стиснувши міцно руку, звертає у темніший, чимраз нижчий і вужчий завулок.. "Куди ти мене ведеш? — Ви питаєте занепокоєно. Тут темно і мокро, на мене тут може скочити якийсь скіфський емігрант з