Поминувши напівтемні сіни, вони вступили до просторої світлиці, заставленої широкими фарбованими лавами, різьбленими скринями, шафою та великим дубовим столом, покритим важким гарусним настільником.
З сусідньої кімнати крізь прочинені двері доносилося гучне хропіння.
— Хазяїн сплять, — прошепотів пахолок і навшпиньках почав крастися до спальні, але Звенигора випередив його.
— Стій тут! Я сам розбуджу. Уявляю, як зрадіє твій господар, уздрівши спросоння свого давнього знайомого!
Пахолок знизав плечима і відступив під стіну. Спихальський зостався біля вхідних дверей, а Воїнов, поклавши руку на пістоль, зупинився посеред світлиці.
Хоч надворі стояла тепла весняна погода, Чорнобай спав у шароварах і кунтуші, розстебнувши його і широко розкинувшись горілиць на білих пуховиках. Його бліде нездорове обличчя вкрилося дрібними росинками поту. При боці — шабля, а на стіні, в узголів'ї — багато оздоблені пістолі.
Звенигора постукав піхвою шаблі в підошву Чорнобаєвого чобота.
— Вставай, сотнику! Проснись!
Хропіння стихло. Чорнобай глипнув каламутними очима, безтямно подивився на козака і знову заплющив очі, перевертаючись на лівий бік. Але, видно, щось дійшло до його свідомості, бо раптом схопився і сів на ліжку, втупившись у незнайомця.
— Ти хто такий? Звідки? — В його голосі почувся страх.
— Не впізнаєш, Чорнобаю? — спитав Звенигора, виймаючи з-за пояса пістоль і зводячи курок.
— Що це означає, добродію? Як ти потрапив сюди? Гей, люди!..
Голос загубився в кімнатах. Пахолок хотів було кинутись до господаря, однак, побачивши направлене на нього вістря ятагана в руці Спихальського, відступив назад під стіну.
Тим часом Чорнобай схопився з ліжка. Мертвотна блідість розлилась по його лиці. В очах світився жах.
—Боже! Звенигора! — скрикнув він. — Звідки?
— З того світу, пане ЧорнобаюІ Ти таки ще не стратив пам'яті!.. Спасибі, що впізнав... Виходь у світлицю — там поговоримо! — Звенигора схопив Чорнобая за плече і шарпнув так, що той засторчкував до дверей. Там його підхопив Роман і одним помахом ятагана відрізав від пояса шаблю, яка з брязкотом упала на підлогу.
Пахолок отетеріло переводив погляд з хазяїна на незнайомців, ще не розуміючи, що ж, власне, скоїлося. Звенигора став насупроти Чорнобая. Як довго він ждав цієї хвилини! Скільки разів у безсонні ночі в підземеллі Гаміда чи прикований до весла на галері уявляв, що скаже при зустрічі своєму ворогові! І ось ця мить настала!
— Ну, от і зустрілися, пане Чорнобаю. Не чекав?
Чорнобай мовчав. Під розстебнутим кунтушем високо здіймалися груди.
— Чого ж мовчиш? Страшно пригадати, як продавав у неволю татарам наших дівчат? Чи жалієш, що тоді, коли я був у твоїх руках, не перерізав мені горла, га?
— Чого ти від мене хочеш? — прохрипів Чорнобай.
Звенигора рвучко підійшов до нього, схопив за груди, шарпнув до себе.
— Хочу дізнатися, звідки ти сьогодні прибув! З Дубової Балки?.. Де подів мою сестру Стеху, яку твої люди там викрали? Ну! Говори!
— Я там не був, — прошепотів Чорнобай, але по тому, як сіпнулися його брови і ще більше розширилися зіниці, Звенигора зрозумів, що він бреше. Стеха в його руках.
— Ми прибули сюди по твоєму сліду, сотнику! Не крути хвостом, як пес! Взагалі з тобою не варто було б панькатися жодної хвилини, — ти давно заслужив собі смерті! Але зараз я не хочу пригадувати старого... Віддай мені мою сестру!
— Її нема у мене!
— Але ж ти був у Дубовій Балці!
— Не був!
Роман, слухаючи цю розмову, мінився в лиці. Почувши останню відповідь Чорнобая, він швидко вихопив з кишені велику кінську підкову і ткнув нею сотникові під носа.
— А це пізнаєш, собако? Ми її знайшли на місці вашого нічлігу, в лісі... Невже ти хочеш, щоб ми повели тебе в конюшню і показали, котрий з твоїх коней загубив цю підкову?
Чорнобай мовчав. Тільки від страху і безсилої люті закусив до крові губу.
— Чого ж мовчиш? — струснув його Звенигора.
— Та що з ним говорити, панове! — вигукнув Спихальський.— Пальни, Арсене, в пістоля — хай гине до дзябла!
— І справді! — підтримав товариша Роман. Звенигора мовчки подивився на друзів. Він ще вагався.
— А як же сестра?
— Перевернемо це кубло вверх дном, а знайдемо! Вона десь тут!
— Ну, якщо так, — смерть негідникові! — Звенигора підняв пістоль.
— Стривайте! — прохрипів Чорнобай. — Дайте помолитись перед смертю!.. Не губіть душі без сповіді!
Звенигора перезирнувся з товаришами. Ті ствердно хитнули головами.
Чорнобай, незграбно сутулячись, рушив через світлицю до ікон, що під рушниками висіли в кутку. Там упав на коліна, обіперся обома руками об нефарбовану дерев'яну підлогу і почав бити поклони, щось шепочучи собі під носа.
Звенигора і його друзі стали посеред світлиці з таким розрахунком, щоб Чорнобай і пахолок були в полі зору.
Зненацька щось скрипнуло, стукнуло. Потім почувся гучний грюкіт — і на очах ошелешених вояків Чорнобай зник. На тому місці, де він стояв навколішки, зяяв чорний отвір.
— Прокляття! — вирвалось у Звенигори.
Всі кинулись вперед. Заглянули в яму. Але, крім дерев'яної ляди, що хиталася на металевих завісах, не побачили там нічого. Знизу долинав ледь чутний шурхіт: десь глибоко осипалася земля.
Звенигора заніс над ямою ногу, збираючись плигнути туди. Воїнов схопив його за руку.
— Ти збожеволів, Арсене! Куди? Хто знає, які несподіванки приготував там Чорнобай для переслідувачів! — Він нагнувся і вистрілив у підземелля з пістоля. Прогуркотіла луна, — пороховий дим заволік неширокий отвір.
Позаду грюкнули двері: переляканий на смерть пахолок чкурнув із світлиці.
— Стій, псякрев! — метнувся за ним Спихальський. Та пахолок відбіг не далеко. В сінях його схопив Грива. Притиснув до стінки. Звенигора відвів важку руку товариша.
— Чекай, Гриво! Цей птах нам потрібен! — І до пахолка: — Якщо хочеш жити, відповідай правду, як на сповіді! Де дівчина, яку Чорнобай привіз сьогодні? Куди ви її поділи?
— Господар мене заб'є. Помилуйте, вашмосць!
— Дурню, дбай про те, щоб ми не вкоротили тобі віку зараз!
— У нього кілька тайників...
— Кажи всі!.. Один — у вітряку — я сам знаю...
— Два тут, у фортеці. Один — у стіні, хід з конюшні... Я покажу. Але там зараз немає нікого...