— Боюся, цього виявиться не досить. Щоб знати рослини, треба їх на власні очі побачити, а більшості з тих, що в книжці, ти й узагалі не побачиш, хіба що ботаніком станеш. Або бродягою.
— Над тим озером, куди я колись в турпохід ходив, росло щось таке яскраво-червоне — сила-силенна!
— Не знаю, що б то могло бути,— відказала мати.— Ніколи біля води не жила. У нас що найчервоніше — це дикий ревінь. Можна подивитися, чи нема в нього яких родичів. Ходи-но, глянем, там є кольорові таблиці.
Вони пішли у вітальню, а я нагору — до Пеггі. Ні в одній, ні в другій спальні її не було. Гукнувши, почув, як щось стукнуло в ванній. Вийшла вона звідти невдоволена, тримаючи якийсь згорточок в туалетному папері.
— Що мені з цим робити? — похмуро запитала Пеггі. Із засмаглою від сонця шкірою, що порожевіла під очима
й на вилицях, вона скидалась на підрум'янену жовтолицю актрису.
Я простяг руку:
— Дай мені — берегтиму його, як святиню.
— Перестань.— Мій жарт її не втішив, і вона уникала мого погляду, нипаючи очима по кутках.— Тут нема смітника.
— Унизу є.
— Твоя мати побачить.
— І влаштує шабаш. Ти ...вибач.
— Це ж за що?
— За всю оту сцену.
— Сцена як сцена. Ми з нею обидві, по-моєму, ледве стримувались від сміху.
Я розсміявся.
— Якби-то я знав, що їй болить.
— Це ясно як день. їй потрібні чоловічі руки на фермі, і вона злиться, що тебе втратила.
— їй не було чого втрачати. Я ніколи цієї ферми не любив.
_ Ой, не кажи! Я ж бачу. Любив і любиш — точно так, як
мене. Як щось, чим завжди похвастати можна.
Мене зворушила ця скромна самооцінка, без будь-яких ілюзій і дуже недалека від правди.
_ Що ж, коли ти така,— відповів я,— що тобою тільки
й хвастати. Сама й винна.
Вона підійшла до комода й поклала зужитий тампон собі в сумочку.
— З глузду з'їхала,— сказав я.
— Відступи, будь ласка. Я іду вниз.
— Не побий там нічого.
— Я збираюсь поводити себе точно так, як ти мені казав. Бути сама собою.
— Зачекай, Пеггі. Спасибі тобі, що не поїхала.
— Як я могла поїхати без тебе?
— Я б тоді теж поїхав.
— А про матір ти подумав? Ти хоч раз спробував уявити себе на її місці, замість того щоб сприймати кожен її крок як загрозу?
— Загрозу для тебе.
Тільки тепер вона глянула мені прямо в вічі й загладила волосся — однією рукою.
— Звідки в тебе ця неприязнь? — І відповіла собі сама: — Ти хотів, щоб я поїхала!
— Що ти, ради бога; не покидай мене, о пані! — заволав я з комічним апломбом.
Пеггі посміхнулась.
— Чого в тебе не відбереш,— сказала вона,— це того, що ти все-таки трохи шельма.
Вона рішуче обійшла мене, і світло від лампи над сходами ковзнуло по її шкірі. Шкіра в моєї дружини чутлива: від гніву вона біліє, в хвилини любощів робиться гладенька, як шовк, і миттю смагне на сонці, начебто атоми, її складники, не просто зрушуються від тепла, а починають витанцьовувати на шаленій швидкості. Руки у неї до ліктів всіяні пушком та ластовинням, від чого здаються ще довшими і по-дитячому незграбними, як молоді лошатка; п'яти шорсткі й пожовклі — від модного взуття; а живіт сяє такою білиною, що голубуваті вени здаються прожилками на мармурі. І коли я знаходжу якусь побагровілу плямку, складочку на п тілі — знак утоми, прикмету старіння,— мені так хочеться припасти до цього місця губами і поцілунками зняти з нього тягар буття — тягар, що його, як мені чомусь уявлялось, вона двигає на собі від тої миті, як народилася на світ — ради мене. Шкіра її має якийсь особливий, живий відсвіт — чи то сама вона так відсвічує, чи то з-під неї просочується оте дивне, розсіяне мовби світіння. Коли вона ступила на сходи, на обличчя їй упала параболічна тінь від надбрів'я і на тлі біленої вапном стіни вималювався її профіль. Я рушив униз за нею.
Мати з Річардом сиділи, потіснивши собак, на дивані, схилені над ветхою книжечкою з тонесенькими сторінками.
— Повійка,— говорила мати.— її тут у нас крученими паничами зовуть. Для фермера це велика прикрість, коли поле повійкою заросте. Значить, земля видихалась.
— Тут написано convo... convolvulus.
— Латинські назви взагалі дуже співучі.— Вона перегорнула сторінку й прочитала: — Phlox pilosa. Phlox divaricata. Phlox subulata. Дехто флокси гвоздичками називає.
— Я не раз думав — а чому квіти не зелені? Правда, зелені гвоздики бувають — з ними в день святого Патріка всі ходять.
— Не зелені, бо їх би тоді видно не було. Бджоли б їх серед листя не розгледіли. Квіти для того і є, аби бджіл приваблювати. Барви квітам потрібні так само, як твоїй мамі — гарне вбрання.
Лише з цієї останньої фрази можна було зрозуміти, що вона завважила нашу з Пеггі появу. Я знов узявся до свого Вудхауза, а Пеггі почала підбирати розкидані фішки та монети. Вогонь затишно поблимував. Дощ утихомирився до рівномірного шелесту за вікном. Дорослі собаки попросилися надвір. Мати з Річардом, прихопивши для них миску з харчем, відвели псів у загороду, а коли вони повернулись назад, з оброшеними плечима, Пеггі заявила, що хлопцеві пора спати, і попросила, щоб я відпровадив його наверх. Я саме дійшов до того місця, де розповідалося про викрадення свині-рекордистки —г— епізод і справді кумедний. Але я слухняно подибав наверх.
Колись Річард соромився роздягатись переді мною. Та зараз, не задумуючись, стягнув з себе футболку з надписом "ЙЄЛЬ", стоптані спортивні тапочки, які носив на босу ногу, шорти кольору хакі, що їх Пеггі ощадливо перешила зі старих літніх штанів, та еластичні плавки. Тугі його сіднички відливали перламутровою блідістю, зате гоструваті плечі були горіхові від засмаги. Голий, він скидався на фавна, що зовсім недоречно піймався у пастку шпалер й електричного світла. Річард показав мені подряпини на ногах і на животі — це тоді, пояснив, як бабуся його в ожину водила.
— Бабуся?
— Ваша мара. Вона сама сказала, щоб я її так називав.
— Добре сказала. Піжама під подушкою.
— Треба було взяти ту книжку сюди почитати.
— Спершу зуби почисть.
— Аякже! Не почистити — це святотатство. Маму б ковінька вхопила.
— Сам же колись дякувати будеш. Он у мене зуби жахливі, а це така докука!
— Ви що, їх не чистили?
— Чистив, коли не забував. Та біда в тім, що я пирогів-суфле обїдався.