На кухні мати розбила тарілку. І щоб ніхто не сумнівався, що зроблено це навмисне, після сполотнілої, приголомшеної паузи розтрощила другу; цього разу хряснуло не так гучно, наче тарілка впала ребром.
Купа хутра на дивані заворушилась і розпалась на троє різних собак. Найбільший, наїжившись, вуха сторчма, виплигнув на підвіконня й почав гавкати на уявного напасника. Найменшеньке щеня подріботіло на кухню — бліда плямка на кінчику хвоста скакала над самою підлогою чи то налякано, чи зраділо. Ми теж кинулись за ним. Мати стояла, випнувши груди, тримаючи обома руками третю тарілку — блакитний полумисок: вона явно упустила хвилю, коли ним слід було бухнути об землю. Це був той самий полумисок з комплекту, придбаного в олінджерському кінотеатрі — по штуці щовівторка, ще до війни. Міцно стиснувши повіки, вона стражденним голосом зойкнула:
— Це що за перешіптування!
На спорожнілім столі самотньо стояла біла фарфорова цукерниця, котру я прислав на якісь роковини із Сан-Фран-ціско. Пеггі вхопила цукерницю і зі словами: "А це що — гра така?" кинула її на підлогу. Та підскочила, не розбившись — лише цукор порснув догори ілюзорною вісімкою, наче заг виток диму,— і, вдоволена, пустилася обертом до буфету, поторохкуючи на ручках.
— Яке ще перешіптування? — спитав я.
— Ваше перешіптування! Я чула, як Річард шепотівся!
_ Він мене питав, чому раптом так тихо стало,— сказала
Пеггі.
— От і я питаю — чому?
_ Так ніби ви не знаєте! — сказала Пеггі.— Самі ж псуєте усім настрій, власному синові жити не даєте!
_ Я? Синові? Це він мені жити не дає! Каже, я батька в
могилу загнала!
— Не казав я такого!
Обличчя матері нависло наді мною велетенською бри-лою — Так нависають над водою, коли хвиля відхлине, жилаві, перекошені й мокрі обличчя побитих негодою скель.
— Я вже по горло сита ненавистю,— сказала вона.— Тільки й маю, що трохи пошанівку від цієї дитини, тому мені й прикро, коли він шепочеться.
— Ніхто тебе не ненавидить.
— А я,— сказала Пеггі,— по горло сита оцим.— Вона повела головою, даючи зрозуміти, що в її очах наш дім — суцільний лабіринт.— І більш не дам травмувати мені дитину. Джо, можеш нас відвезти, а ні — доберешся потім сам. Даруйте, місіс Робінсон, але бачу — я вам тут не в поміч, і нам обом краще буде, як я поїду.
— Ніч надворі,— сказав я.
— Хочеш — їдь, не хочеш — лишайся, твоя справа. Я п'ять років прожила сама і, на відміну від деяких чоловіків, темряви не боюся.
— Браво,— сказав я.— Die Königin der Nacht. 1
— Серденько, я пішла складати речі.— І пішла нагору. Двері на сходи заскочили — розставивши ноги, напруживши спину, вона з силою рвонула їх на себе.
— Була вона в поміч, була,— тихо і м'яко мовила мати. Від істерики не лишилося й сліду.
— Піду поговорю з нею.— Річардів голос зламався, переходячи з показної статечності на дитячий альт.
1 Королева ночі (кім.).
— І що скажеш? — Я сам хотів піти до неї і заздрив хлопцеві. Точніше, сам хотів стати малим хлопцем і так піти до неї.
— Не знаю — придумаю що-небудь.— Крізь його посмішку визирнула прогалинка між зубів.— Я вмію її заспокоювати.
— Скажи їй,— крикнула мати, коли він уже був на сходах,— що я вже давно намірялась повикидати ті голубі тарелі! — І взялася мені пояснювати: — Вони мені ніколи не подобались, та що ж, коли дарма дісталися. Просто смішно, до чого скупість людину доводить.
— Давай ліпше повикидаєм мої фотографії — он у тебе їх скільки понатицькувано.
— Тільки спробуй! Ці фотографії — мій син. Мій один-єдиний син!
— Ах, як зворушливо!
З виглядом втомленої людини — не таким уже й робленим, так що хай вибирає, усміхнутися їй чи ні — я витягнув з-за холодильника совок та мітлу і став змітати голубі черепки та білі крупинки цукру. Щеня, намагаючись підсобити, весь час тицялось мені в руку своїм мокрим послужливим носом. Коли я випростався, мати, що саме кінчала витирати посуд, махнула головою в напрямку безмовної стелі й сказала:
— Купідон на діловій зустрічі з Венерою.
— Якби Джоан хоч раз заявила, що йде пакувати речі, я б, може, й досі жив з нею.
— Не маю уявлення, чого ти мені дорікаєш за Джоан.
— За що дорікаю — за шлюб? Чи за розлучення?
— За все. І батько твій такий був. Жінка керує, жінка родить, жінка все на світі робить. Казав навіть, буцім взагалі не пам'ятає, щоб він руки моєї просив — мовляв, це я його під вінець затягнула.
Черепки зісковзнули, дзенькнувши, у кошик для сміття — дешеву потріпану цяцьку, розмальовану по боках букетами червоних троянд, перевитих золотою стяжкою. Колись батько вихопив його з непотрібного вже реквізиту якоїсь шкільної вистави. Як і більшість врятованих ним недовговічних речей, ця теж дивовижним чином збереглася.
— Бідний Чарлі,— сказав я.— Оце ж, мабуть, і йому судилась Річардова роль маленького мужа.
— Ох, Чарлі... Як же ти міг, Джо?
— Так мало бути. А Чарлі знає, що він все одно мій син. Я стояв, утупившись поглядом в кошик, мовби цей ворох
уламків міг відкрити мені очі на те, що діється в душі покинутого мною сина, і здригнувся, відчувши на потилиці мамину руку — я й незчувся, коли вона підійшла.
— Бідна моя голівка,— сказала вона.— Стільки в ній смутку.
На сходах почулися кроки, і ми поквапом відсунулись одне від одного. Увійшов Річард і з гордим виглядом проголосив:
— Вона не їде.
— Що ж ти їй сказав? — поцікавився я.
— Що це було б неввічливо з її боку.
— Ти — геній. Мені б і до голови не прийшло.
— Чого зволйте в нагороду? — спитала мати. Хлопець кивнув на мене:
— Він казав, у вас книжки є про рослини, з назвами. Можна, я гляну, якщо ви не проти?
— Рослини, кажеш. Птахи тебе не цікавлять?
— Думаю, краще почати з рослин.
— По-моєму, все, що в мене є — це "Польові квіти" Скай-лера Метьюза, старенька така, з шерехкими сторінками. Я дістала її, ще як в учительській семінарії вчилася, і часто з нею на поле ходила — рисунки розмальовувала, щоб як у натурі було. Десь вона там так і стоїть на полиці, якщо шашіль не з'їв.
— Я обережно.
— А яка саме рослина тебе цікавить?
— Та конкретно ніяка. Просто хотів би почитати — все підряд, з початку до кінця. Я швидко читаю. І тоді всі їх знатиму.
Мати всміхнулась, провела рукою по його голові.