— Як же ви їх розпізнаєте? — запитав я.
— По пиках.
— I хоч одну змогли б описати?..
— Звичайно.
— Наприклад?..
— Ну от хоча б телепень з очицями-лезами. Я побоявся б сісти в його таксі. Він носить такий собі чубчик, що звисає на самі очі. Дивак! А навіщо це вам?
— Так... Хочеться знати, звідки він.
— З Брайтона. А звідки ж іще? — зраділо підтвердив мій співбесідник.— Крім нього, ще один дуже примітний. Молодик з довгими баками, котрий завжди чистить нігті ножем.
— Дякую,— мовив я, простягаючи йому цілий фунт. Він широко посміхнувся і сховав його до кишені.
— Щасти вам, сер.
Я відійшов, але вигуки "Спеціальний випуск!" ще довго лунали мені навздогін. Крокуючи до вагарні, я розмірковував: виходить, мої напасники таки з Брайтона. Той, хто їх нацьковував, нітрохи не турбувався, що я десь міг бачити їх і зможу розшукати.
Лише згодом я почув, як Піт Грегорі щось мені пояснював:
— Їм прокололо шину, але все ж таки вони вчасно доїхали.
— Пробач, я замислився.
— Радий за тебе, друзяко! — Він гучно зареготав. Адже почуття гумору завжди зраджувало його, не дивлячись на кмітливість і розсудливість. Школярські жарти здавалися йому перлинами дотепності, але ми давно звикли до цього й не звертали уваги.
— Як Паліндром?—запитав я. То був мій кращий кінь на сьогодні.
— Чудовий, Я ж кажу тобі, що вони прокололи шину...— Він розгублено вмовк, бо не любив повторювати спочатку.— Гаразд, ходімо до стайні, сам подивишся.
— Ходім.
Ми рушили. Піт мусив неодмінно супроводжувати мене: вимоги безпеки були тут дуже суворі. Навіть власники коней не мали права підходити до них без дозволу тренера. Конюхи мали перепустки з фотокартками. Все це для того, щоб коней не поїли наркотиками та не псували.
Я приголубив свого скакуна, восьмирічного гнідого красеня з чорними плямами, й дав йому шматочок цукру.
Піт докірливо мовив:
— Навіщо ж давати перед заїздом!
Він нагадував няньку, що застукала свого вихованця, котрий їсть ласощі перед обідом.
— Цукор додасть йому снаги,— заспокоїв я, даючи гнідому ще шматок та захоплено розглядаючи його.— Виглядає він просто чудово.
— Він виграє, коли ти все передбачиш,— підтримав Піт.— Не спускай ока з Ірландця. Він намагатиметься вас обійти — рвоне саме тоді, як ви долатимете рівчак з водою, щоб випередити на шість корпусів ще до схилу. Я не раз бачив, як він це робить. Примушує гнатися за собою під гору та витрачати останні сили, такі необхідні перед фінішем. Отож роби ривок одночасно з ним і долай схил з тією ж швидкістю або дай йому обігнати себе на підйомі та надолужуй на спуску. Ясно?
— Як день! — Його поради, як поводитися під час заїзду, завжди були корисні, і я багато де в чому завдячував йому.
Я ще раз погладив Паліндрома, і ми вийшли у двір. Завдяки численним заходам безпеки це було найтихіше місце іподрому.
— Слухай, Піте, а чи не було в Білла якихось неприємностей? — раптом запитав я.
Він зачинив браму, потім повільно обернувся, постояв, дивлячись мовчки, ніби крізь мене, і відповів:
— Неприємністю це не назовеш. Але дещо було...
— Що?! — наполягав я, коли він раптом змовк.
— А звідки ти взяв, що були якісь неприємності?..
Я розповів про дріт. Він мовчки слухав, але брови насупились.
— Чому ж ніхто з нас досі не чув про це?
— Я розповідав серу Кресвеллу й поліції, але оскільки дріт кудись щез і в них не було доказів, то й вирішили мовчати.
— А ти все докопуєшся? Не думай, що я проти, але чим тепер зарадиш?.. А було ось що... Білл розповів мені про попередження телефоном, з якого він тільки посміявся, Та я погано слухав: голова вічно заклопотана кіньми... Щось там йому натякали, що Адмірал обов'язково впаде, Білл сприйняв це як жарт, а я не став допитуватись. Бо не думав, що це так важливо. Коли Білл загинув, я подумав було: а може, й справді в цьому заковика... Навіть запитував тебе, але ти сказав, що нічого особливого не помітив...
Голос його затремтів.
— Пробач. А коли він говорив про оте попередження телефоном — перед самим падінням?
— Останній раз ми розмовляли з ним у п'ятницю вранці, перед моїм вильотом до Ірландії. Я тоді дзвонив йому, що Адмірал готовий до перегонів наступного дня у Мейденхеді.
Ми поверталися до вагарні. За якимось внутрішнім поштовхом я спитав:
— Піте, тобі доводилось коли-небудь наймати брайтонського таксиста?
— Не часто. А що?
— Є серед них два-три водії, з якими я хотів би побалакати,— пояснив я, хоч не признався, що з кожним окремо, десь у відлюдному закапелку.
— Там, здається, кілька таксомоторних парків. Коли тобі потрібен якийсь певний водій, то, може, краще піти на станцію? Там вони завжди товчуться, ждучи пасажирів з лондонських поїздів.— I на цьому змовк, бо вже почали виводити коней для першого заїзду.
— Ось Коннемара Пел! — вигукнув він захоплено.— Як я вмовляв одного любителя купити його! Та вони правили цілих вісім тисяч, а ховали красунчика в напівзруйнованому хліві, за свинарником. Поглянь на нього! В Леопардстоні він виграв скачку молодняка, обійшовши всіх на двадцять корпусів. Найкращий жеребчик, якого ми побачимо в цьому році!— Піт сів на свого конька, і ми вже до самої вагарні обговорювали переваги "ірландців".
Я ледве розшукав Клема й переконався, що все моє спорядження в належному стані й що він сам визначив, скільки я мушу важити для Паліндрома.
Кет попередила, що не прийде, і я пішов на пошуки — єдино тепер можливого — звістки про неї.
Вішалка й лава Дена були в маленькій роздягальні, біля палаючої печі — ознака того, що він став помітною зіркою на жокейському небосхилі. За неписаними законами чемпіонам надавалися теплі місця, а новачки мусили цокотіти зубами біля самісіньких дверей.
Стоячи в сорочці й трусах, Ден натягав нейлонові панчохи. В кожній була дірка, і його великі пальці кумедно стирчали назовні. Ден мав аж надто довгі й вузькі ступні і такі самі довгі, вузенькі, але елегантні й дужі руки.
— Тобі добре сміятися, — тягнув він панчоху з усієї сили, — а мого розміру не випускають...
— Хай Вальтер дістане тобі безрозмірні,— порадив я. — У тебе сьогодні важкий день?
— Три заїзди, — одказав він. — Піт записав половину своєї стайні. — I посміхнувся. — Я можу розповісти тобі про Пеннів... коли це, звичайно, тебе цікавить. Ну, з кого почати? З дядечка Джорджа чи з тітоньки Деб, а може...— Він змовк, натягаючи бриджі й жокейські чоботи. Вальтер — його служник — простягнув джемпер і гидкого, рожево-бурого кольору куртку. Хіба ж думали про людину, вибираючи таке! — Чи, може, ти хочеш почути щось про Кет?..