— Ні.
— Дивно! Чому ж?
— Я вважав, що вам і Кресвеллу не треба заважати,— боявся сплутати ваші карти, коли доскіпуватимусь: викличу в декого обережність чи щось подібне. Але ж ви, здається, полишаєте цю справу? — докорив я.
Лодж зиркнув на мене.
— Вам неприємно, що вас вважають зеленим і надто запальним.
— Двадцять чотири — це вже солідний вік, як для юнака. Здається, хтось у мої роки вже керував Англією. I непогано.
— Це не стосується нашої справи.
Я посміхнувся. А Лодж спитав:
— Що ви тепер збираєтесь робити?
— Поїду додому, — глипнув я на годинник.
— Ні, з приводу майора Девідсона?
— Поставте якесь легше питання.
— Не дивлячись на попередження?
— Саме з цієї причини,— твердо заявив я.— Те, що вони послали проти мене цілу зграю, багато про що свідчить. Білл Девідсон був мій добрий товариш, ви знаєте. Отож я не можу дозволити будь-кому лишатися непокараним.— Я трохи подумав,— Передусім одшукаю власника отих таксі, що їх водять Чубчик із ватагою.
— Що ж, неофіційно бажаю вам успіху. Та бережіться,— пом'якшав Лодж.
— Постараюсь,— обіцяв я, підводячись. Лодж провів мене до виходу й потиснув руку.
— Тримайте мене в курсі,— попрохав він.
— Неодмінно.
Я продовжив свою поїздку в Котсуолд. Плечі нили од пекучого болю, та, коли повертався думкою до Білла, наче переставало боліти.
Я раптом збагнув, що і "нещасний випадок" з Біллом, і моя пригода з фургоном можуть навести мене на слід того, хто все це підстроїв. Здоровий глузд підказував, що діяв один якийсь досвідчений злочинець. Обидва замахи були підступні й ретельно підготовлені. В моїй свідомості зринуло слово "манівці", і я весь час думав, до чого тут воно. Зрештою пригадав погрозливого листа, що його отримав Джо Нантвич із запізненням на десять днів. Хоч потім вирішив, що неприємності Джо ніяк не стосуються смерті Білла.
I замах на нього, й попередження, вирішив я, виконані значно жорстокіше, ніж належало. Білл загинув через нещасний випадок, а зі мною повелися б не так підло, коли б я не пручався. Я дійшов висновку, що мушу шукати людину, здатну на неабияку вигадку, "міни" якої, однак, вибухали б з дужчою силою, аніж вона сподівалася.
До того ж мене тішила гадка, що мій супротивник не якогось там надлюдського інтелекту. Він допускається помилок. I поки що найбільшим його прорахунком було те, подумав я, що він передав оте попередження, яке спонукало мене діяти ще рішучіше.
Два дні я сидів тихо: хай вони вважають, що попередження вплинуло.
Я грав з малечею в покер і програвав Генрі, бо весь час повертався думкою до його батька.
— Про що ти думаєш, Аллане? — спитав Генрі з глузливим співчуттям, заграбаставши мої десять фішок.
— Може, він закохався,— докинула Поллі, пильно придивившись до мене.— Цього нам ще не вистачало!
— Дурниці!— заперечив Генрі, тасуючи карти.
— А що таке "закохатись"? —спитав Уїльям, який бавився його фішками.
— Ахи та охи,— пояснив Генрі.— Чоломкання, рюмсання тощо.
— Виходить, матуся в мене закохалася,— констатував малий.
— Не мели дурниць,— серйозно почала Поллі.— Кохання — це весілля, фата, конфетті й інші витребеньки...
— Отож, Аллане,— підсумував Генрі,— викинь оте своє кохання з голови, бо жодної фішки не врятуєш.
Уїльям розкрив свої карти. Очі в нього здивовано витріщились. Це свідчило, що малюк дістав принаймні два тузи. Лише з ними він починав торгуватись. Я бачив, як Генрі скоса подивився на нього, потім хутенько взяв прикуп, але, щойно дійшла його черга, спасував. Я перекинув карти — там було всього-на-всього дві дами й десятка. Генрі знав, коли треба пасувати. А Уїльям заробив лише якихось нікчемних дві фішки, маючи на руках три тузи.
Не вперше я подумав про примхи спадковості. Білл був товариський, справжній чоловік із багатьма чеснотами. Сцілла дуже підходила йому, маючи любляче серце і м'яку вдачу. I хоч вони не відзначалися якимись особливими талантами, нагородили сина гострим розумом і допитливістю.
Отож, чи міг я гадати, змішуючи карти, що Генрі таїв у своєму дев'ятилітньому мозку ключ до розгадки смерті свого батька?
Та він і сам цього не знав.
7
Челтенхемський національний фестиваль кінного спорту почався у вівторок 2 березня.
Передбачалися три дні перегонів екстра-класу, і стайні постачили найкращих у світі коней. Їх перевозили з Ірландії пароплавами й літаками — казкових гнідо-золотих скакунів, що мали силу-силенну кубків і призів, здобутих по той бік Ірландського моря.
У Глостершірі купчились фургони, що доставляли коней із Шотландії, Кента, Девоншіра. Вони везли переможців Великого національного кубка, чемпіонів-плигунів, майстрів гандикапу, чудових спринтерів — еліту кінського поголів'я.
Сюди з'їхались усі жокеї-аматори, котрі змогли випросити, позичити або купити собі рисака. Скакати в Челтенхемі вважалося за честь, а виграти — й поготів. Жокеї любителі ждали змагань з великим нетерпінням.
Лише Аллан Йорк не виявляв цього запалу, ставлячи "лотос" на відведене місце.
Я й сам цього не розумів, але ні гомін величезного натовпу, ні сповнені надій обличчя, ні підбадьорливий морозець яскравого березневого ранку, ні перспектива скакати на трьох найкращих конях ніяк не могли розбуркати мене.
Біля головного входу я пошукав очима розповсюджувача газет, з яким уже бачився в Пламптоні.
— Доброго ранку, містере Йорк,— привітався він, простягаючи газети.— Вам подобається ваш сьогоднішній рисак?
— Можете поставити на нього якийсь дріб'язок, але не останню сорочку. Не забувайте про Ірландця.
— Ви легко обійдете його!
Я зачекав, поки він продасть газету старому з велетенським біноклем на грудях.
— Ви пам'ятаєте таксистів, котрі билися в Пдамптоні?
— Хіба таке можна забути? — пожвавішав він.
— Ви казали, що одна зграя з Лондона, а друга — з Брайтона.
— Еге ж.
— А котра з Брайтона?
Він здивовано глянув на мере.
— Чекайте...— I продав ще дві газети старезним леді у твидових жакетах і гольфах. Потім знову до мене: — Яка, питаєте, з Брайтона?.. Гм... Я часто їх бачу, але вони такі відлюдьки. Жоден з тобою не заговорить. Не те що водії-приватники. Брайтонських я одразу впізнав би...— I закричав:—Спецвипуск! Спеціальний денний випуск! — Я терпеливо чекав.