– Чоловіче, мені немає коли вас слухати. Скажіть, чим саме образив вас полковник?
– Образив, пане, образив, і це така ж правда, як і те, що мене звати Луї Верньйо; а жінка моя навіть плакала. Він довідався від сусідів, що ми досі не внесли жодного су, аби сплатити борг. Старий буркотун, пари з уст не пустивши, зібрав усі гроші, що ви йому давали, розпитав, кому я дав вексель, і погасив його. Ото шельма! Ми ж із жінкою знаємо, що в нього, у сердеги, і тютюну немає, нічим натоптати люльку! Правда, тепер він щоранку курить сигару!.. Та я радше самого себе заставлю… І все ж таки ми ображені! Він казав нам, що ви – чоловік добрий, тож, прошу, зробіть ласку: позичте під нашу молочарню сотню екю – і ми справимо йому одяг, обставимо кімнату. Він хотів із нами розплатитися – так? І маєш – усе вийшло навпаки: тепер ми в боргу у старого… та ще й ображені! Він не повинен був так нас принижувати. Він скривдив своїх друзів. Хіба ж так годиться? Присягаюся словом честі – це така сама правда, як те, що мене звати Луї Верньйо! – і я радше самого себе заставлю, ніж не поверну вам ці гроші…
Дервіль зиркнув на молочаря, потім обернувся, ще раз оглянув подвір’я, будинок, гнойовище, хлів, кролів, дітлахів.
"Далебі, одна з прикмет високої чесноти – це нехіть до власництва", – подумав він.
– Ну що ж, ти матимеш цю сотню екю, а може, й більше. Але дам їх тобі не я, а сам полковник, коли розбагатіє так, що зможе тебе підтримати, я не хочу позбавляти його цієї втіхи.
– А він скоро розбагатіє?
– Скоро.
– Боже праведний, як радітиме моя жінка!
Видублене обличчя молочаря сяяло, коли він це говорив.
"Ну, а зараз, – сказав собі Дервіль, сідаючи в кабріолет, – поїдемо до нашої супротивниці. Не станемо показувати їй своїх карт, спробуємо довідатись, які є у неї, і зразу виграємо партію. Може, спробувати налякати її? Адже вона – жінка. А чого найдужче бояться жінки? Власне, жінки бояться тільки одного…"
Він почав обмірковувати становище графині й весь поринув у роздуми – так ото великі політики заздалегідь планують свої дії й намагаються розгадати міністерські таємниці ворога. Хіба юристи не схожі на державних мужів, від яких різняться тільки тим, що вирішують справи приватних осіб?
Щоб гідно оцінити хист молодого юриста, слід кинути оком і на становище графа Ферро та його дружини.
Граф Ферро був сином колишнього радника паризького окружного суду, який емігрував під час терору, врятувавши в такий спосіб життя, але втративши маєтність. Ферро-молодший повернувся за Консульства, зберігши непохитну вірність Людовіку XVIII, близько до якого його батько стояв ще до революції. Отже, він належав до тієї шляхетної частини Сен-Жерменського передмістя, що її не зваблювали ніякі спокуси Наполеона. Графа, якого тоді ще всі називали просто "пан Ферро", усі вважали вельми здібним молодиком, тож імператор почав із ним загравати, бо перемоги над аристократією нерідко тішили його не менш, аніж виграні битви. Графові обіцяли повернути титул і непроданий маєток, давши на здогад, що в майбутньому його чекає пост міністра або посада сенатора. Однак імператор зазнав поразки. Під ту пору, коли полковника Шабера було визнано загиблим, панові Ферро минуло двадцять шість років; він не мав статку, але був гарний на вроду, його охоче приймали у світському товаристві, і ним пишалося все Сен-Жерменське передмістя. А графиня Шабер зуміла привласнити таку значну частку чоловікового багатства, що через півтора року вдівства мала близько сорока тисяч ліврів річної ренти. Її шлюб із графом Ферро вищий світ Сен-Жермену сприйняв як належне. Наполеон, щиро втішений шлюбом, що відповідав його уявленням про поєднання старої та нової аристократії, повернув пані Шабер частину полковникового спадку, яку той відписав скарбниці. Однак Наполеонові надії не справдилися. Для графині Ферро молодий граф був не тільки коханим обранцем – її вабила мрія про світське товариство, яке, дарма що було в занепаді, панувало над імператорським двором. Цей шлюб задовольняв не тільки любовну жагу графині, а й її гординю. Вона стала світською дамою. Коли Сен-Жерменське передмістя переконалося, що шлюб молодого графа – не відступництво, перед його дружиною відчинилися двері всіх салонів.
– Граф Ферро не квапився робити політичну кар’єру і за Реставрації. Він розумів труднощі становища, в якому опинився Людовік XVIII, він належав до втаємничених, які очікували, коли "безодня революції закриється", – бо ця фраза короля, хоч як глузували з неї ліберали, ховала в собі певний політичний зміст. Та все-таки указом, що цитується у велемовній супліці, з якої починається наша історія, графові було повернуто двоє угідь і землю, яка дуже подорожчала за секвестру. Граф Ферро на той час уже був членом Державної ради і очолював департамент, проте вважав, що це – тільки початок його політичної кар’єри Його опанували марнославні наміри, і він узяв собі за секретаря колишнього стряпчого на прізвище Дельбек знаменитого крутія, чудово обізнаного з усіма хитрощами сутяжництва, граф доручив йому вести свої особисті справи Цей пройдисвіт ураз зметикував, що в його становищі краще бути чесним. Він сподівався, що з ласки патрона обійме вигідну посаду, тож ревно дбав про його інтереси. Дельбекова поведінка разюче відрізнялася від слави, що ходила про нього, тож про нього заговорили як про людину обмовлену, оббріхану. Графиня, хитра й прониклива, як майже усі жінки, невдовзі розгадала управителя, почала пильнувати кожен його крок і так уміло ним орудувати, що особистий її статок по недовгім часі значно збільшився. Пані Ферро вдалося переконати Дельбека в тому, що вона керує всіма діями чоловіка, і вона пообіцяла управителеві, що доможеться для нього посади голови суду вищої інстанції в одному з великих міст Франції, а за те він повинен служити їй вірно й невсипуще.
– Сподіваючись, що обійме посаду, якої уже не втратить, – а це відкривало шлях до вигідного шлюбу, до депутатського звання, а потім до високого становища в політичному світі, – Дельбек став справжнім рабом графині. Він використовував кожну сприятливу нагоду, – а їх у Парижі за перших трьох років Реставрації не бракувало, бо курси на біржі були нестійкі й ціни на нерухоме майно невпинно зростали. Він утричі збільшив статок своєї покровительки, тим паче що руки в нього були розв’язані: графиня нічим не гребувала, аби якнайшвидше збити якомога більший капітал. Всі господарські витрати вона сплачувала із службових прибутків чоловіка, не чіпаючи своїх грошей, і Дельбек віддано служив цій зажерливості, не обтяжуючи себе роздумами про її причини. Люди такого гатунку клопочуться розкриттям тільки тих таємниць, від яких матимуть користь. Зрештою, ця зажерливість видавалася йому цілком природною: на золоту лихоманку хворіли мало не всі парижанки; до того ж здійснити всі плани графа Ферро можна було тільки за допомогою величезного капіталу, й управитель іноді думав, що зажерливість графині пояснюється її відданістю чоловікові, в якого вона й досі була закохана. Що ж до графині, то вона ховала розгадку своєї таємниці на самому споді душі. Ця таємниця була для неї питанням життя і смерті; на ній грунтується зав’язка нашої повісті.