– Поїдьмо разом.
– У такому вигляді? – вигукнув повірений, – Ні, полковнику, ні, ні, ні! Ви зіпсуєте всю справу!
– А можна мій процес виграти?
– Безперечно, – відповів Дервіль. – Проте, мій любий полковнику Шабер, ви не берете до уваги однієї речі. Я небагатий і ще не розплатився за свою контору. А якщо суд і дозволить вам одержати певну суму, вирахувавши її з вашого майбутнього капіталу, то тільки після того, як визнає вас графом Шабером, кавалером великого офіцерського хреста Почесного легіону.
– Справді-бо – я нагороджений великим офіцерським хрестом, а я й забув про це, – простодушно сказав полковник.
– Ну, а до того часу, – провадив Дервіль, – нам доведеться позиватися, платити адвокатам, одержувати й сплачувати ухвали суду, підмазувати судових приставів. Та й жити, либонь, на щось треба. Тільки попередні витрати складають не менш дванадцяти – п’ятнадцяти тисяч франків. Я придавлений тягарем величезних процентів, що їх виплачую тому, хто позичив мені гроші на контору. А ви? Де візьмете грошей ви?
Великі сльози набігли на згаслі очі бідолашного полковника і покотилися по зморшкуватих щоках. Уявивши весь цей клопіт, він відчув себе цілком безпорадним. Суспільство і правосуддя давили йому на груди, мов кошмар.
– Я впаду навколішки перед Вандомською колоною, – сказав він, – і крикну: "Я полковник Шабер! Той самий, що брав участь у битві під Ейлау!" Бронза – і та мене визнає.
– І вас, поза всяким сумнівом, запроторять до Шарантона.
На цю страхітливу згадку полковникове натхнення враз погасло.
– А якщо спробувати звернутися до військового міністра? Може, там мені пощастить?
– У канцеляріях? – заперечив Дервіль. – Звертайтеся, але без документа, складеного за належною формою, який засвідчував би недійсність акту про вашу смерть, туди нема чого й потикатися. Наші чиновники ладні знищити геть усіх прихильників імператора.
Якусь мить полковник стояв нерухомо, втупившись у простір невидющими очима, охоплений безмежним розпачем. Військове правосуддя просте, скоре, непохитне, його ухвали швидкі й суворі, але майже завжди справедливі; тільки це правосуддя Шабер і знав. Уявивши собі лабіринт усіляких халеп, до якого він мав потрапити, уявивши, скільки грошей коштуватиме ця мандрівка, бідолашний полковник відчув, що тій його силі, яка властива тільки людині й зветься волею, завдано нищівного удару. Він зрозумів, що неспроможний без кінця позиватися, що йому в тисячу разів легше залишитися бідним, убогим, вступити звичайним солдатом до якогось кавалерійського полку, якщо, звичайно, його туди візьмуть.
Фізичні та моральні муки вже підточували його тіло у найвразливіших органах. Він слабував на одну з хвороб, що їй у медицині ще нема назви: це хвороба не якогось певного органу – вона гніздиться в нервовій системі; її можна було б назвати спліном нещастя. Цю невидиму, проте серйозну хворобу, хоч би якою вона була тяжкою, можна вилікувати, коли людині живеться щасливо. Однак досить якоїсь непередбаченої перепони, якоїсь несподіванки – і ослаблі пружини ламаються, і, як наслідок, людина стає нерішучою, припускається незбагненних, непослідовних учинків, що їх фізіологи спостерігають у істот, пригнічених горем; навіть найміцніший організм відразу ламається.
Дервіль, помітивши, як глибоко засмутився його клієнт, сказав:
– Не занепадайте духом; справу, безперечно, буде вирішено на вашу користь. Але чи захочете ви беззастережно покластись на мене, пристати на все, що я вважатиму для вас найкращим?
– Робіть як знаєте, – відповів Шабер.
– Гаразд; та чи згодні ви віддати вашу долю в мої руки, як людина, що йде на смерть?
– А що, коли я так і залишуся без становища в суспільстві, без імені? Чи витримаю я це?
– Не думаю, що так буде, – заперечив повірений. – Ми дійдемо згоди і знищимо акти про вашу смерть та про ваш шлюб, аби ви могли відновити свої права. За допомогою зв’язків графа Ферро ви доб’єтеся, щоб вас зарахували в списки із генеральським чином, і – я цього певен – вам призначать пенсію.
– Ну, то дійте! – вигукнув Шабер. – Я покладаюсь на вас у всьому.
– Я надішлю вам на підпис доручення, – сказав Дервіль. – До зустрічі, і не сумуйте! Якщо вам будуть потрібні гроші, розраховуйте на мене.
Шабер міцно потиснув Дервілеві руку й прихилився до стіни: він так знесилів, що міг тільки провести його очима. Як усі люди, що не мають досвіду в судових справах, він боявся цієї несподіваної боротьби.
Поки вони розмовляли, з-за стовпа кілька разів визирав якийсь чоловік: певно, він очікував, коли Дервіль вийде на вулицю, а тоді гукнув його. Це був літній чолов’яга в синій куртці, білому збірчастому балахоні, які звичайно носять броварі, і в хутряному кашкеті на голові. Обличчя він мав темне, худе, зморшкувате, але на щоках жеврів рум’янець – так буває в тих, хто постійно працює на свіжому повітрі.
– Даруйте, пане, – мовив він до Дервіля, торкнувшись його ліктя, – що я зважився заговорити до вас, але бачу, що ви – друг нашого генерала.
– Ну то й що? – сказав Дервіль. – Чому це ви ним цікавитесь? І хто ви такий? – спитав він підозріливо.
– Я – Луї Верньйо, – відповів той. – Я хочу вам сказати дещо.
– То це ви запхали графа Шабера в таку нору?
– Перепрошую, пане, але це найкраща наша кімната. Та якби в мене була одна-однісінька комірчина, я і її віддав би графові, а сам спав би у стайні. Такому страдникові, навчителеві моїх шибеників, генералові, єгиптянинові, першому лейтенантові, під чиїм командуванням я служив… Подумати тільки! Я віддав йому найкращу кімнату. Я ділився з ним усім, що мав; на жаль, це не бо-зна там що – хліб, молоко, яйця… Та куди дінешся? На війні – як на війні! Зате від щирого серця! А проте він мене образив.
– Образив?
– Так, пане, ще й дуже. Річ у тім, що від мого молочарства я не маю вигоди – самі лише збитки, і він це зрозумів. Видно, це завдало йому щирого жалю, тож почав він доглядати мені конячину! Я йому: "Генерале, як таке можна?" А він у відповідь: "Ба, скільки того діла; годі вже мені ледарювати; до того ж я давно усього навчився, вмію і це". А я, щоб ви знали, видав під молочарню вексель такому собі Градо… Ви чували про нього, пане?