Ескізи вуглем

Страница 4 из 19

Генрик Сенкевич

Приїзд цього студента був йому не на руку ще й з іншої причипи. Тому він пішов далі з нахмуреним чолом і нарешті спинився коло одної хати, що стояла віддалік від вулиці. Золзікевич подивився на хату, й чоло йому знов прояснилось. Хата була, мабуть, бідніша за інші, але здавалась чепурною. Перед порогом було чисто заметено, а подвір'я притрушене татарським зіллям. Під плотом лежали поліна дров, а в одному з них, спертому на пеньок, стирчала сокира. Трохи далі видно було стодолу з відчиненою брамою, коло неї хлів, що правив і за обору; ще далі була загорода, в якій кінь, переступаючи з ноги на ногу, скуб траву.

Перед хлівом блищала гноївка, в якій лежало дві свині, а навколо бродили качки, виловлюючи в гною жуків. Коло дров у трісках грабався півень, а знайшовши зерно або черв'яка, починав кричати: "Ко-ко-ко!" Зачувши цей сигнал, кури наввипередки злітались до півня і виривали одна в одної ці лакітки.

Перед хатою жінка терла на терниці коноплі, приспівуючи: "Ой-та да-да! ой-та да-да! да-да-на!" Коло неї, простягнувши передні лапи, лежав собака і клацав зубами, ловлячи мух, що сідали йому на розірване вухо.

Жінка була молода, може, двадцятилітня, і надзвичайно гарна. На голові в неї був простий селянський очіпок, біла сорочка підперезана червоною поворозкою. Під сорочкою випинались великі, мов дві головки капусти, груди, а сама жінка була здорова, як грім, широка в плечах і стегнах, проте тонка в талії, гнучка, одне слово — козир-молодиця.

Голова у жінки була маленька, а риси обличчя дрібні, шкіра бліда, але засмагла на сонці; очі великі, чорні, брови мов намальовані, невеликий тонкий носик і уста, як вишні. Пишне темне волосся вибивалося з-під очіпка.

Коли пан писар наблизився, собака, що лежав коло терниці, встав, підібгав хвоста й загарчав, блискаючи іклами.

— Кручеку! — гукнула жінка дзвінким мелодійним голосом.— Ану лежи, холеро!..

— Добрий вечір, хазяйко! — привітався писар.

— Добрий вечір, пане писарю! — відповіла жінка, не перестаючи терти.

— Хазяїн удома?

— На роботі в лісі.

— Шкода! Є до нього справа з волості.

Справи з волості простим людям ніколи не віщують нічого доброго, тому жінка перестала терти коноплі і тривожно спитала:

— Що ж там таке?

Пав писар тим часом пройшов у ворота і спинився коло неї.

— А дасте себе поцілувати, то скажу.

— Обійдеться! — відказала жінка.

Але пан писар уже обійняв її і пригорнув до себе.

— Пане писарю, пустіть, а то буду кричати,— казала жінка, вириваючись.

— Прийдете до мене сьогодні увечері? Га? — шепотів пан писар, не випускаючи її з обіймів.

<— Не прийду ні сьогодні, ні ніколи!

— Моя ти красуне, Марисю!

— Пане! Бійтесь бога! Пане!

Вона виривалася все дужче, але пан Золзікевич також був сильний і не пускав. Вони почали шамота-тись, жінка спіткнулась і разом з писарем упала на кострицю коло терниці.

— Ой боже мій! Рятуйте! — заверещала жінка. Кручек ту ж мить прийшов їй на допомогу. Шерсть

па карку в нього наїжилась, він з лютим гарчанням кинувся на пана писаря, а тому що пан писар одягнений був у короткий піджачок, Кручек схопив за не прикрите піджачком місце і, прокусивши корт інанку, дістав до шкіри, а потім прокусив і шкіру і, відчувши, що в пащі повно, став люто крутити головою і шарпати писаря.

— Ісус! Марія! — закричав пан писар, забувши про те, що належав до esprits forts !.

Жінка тим часом схопилась на ноги. Зірвався, мов ошпарений, і пан писар, але Кручек зіп'явся на передні лапи і тримав пана писаря ззаду доти, аж поки той, схопивши поліно, став гатити ним наосліп позад себе і завдав Кручеку доброго чосу; тоді собака, скавулячи, одскочив назад.

1 Той, хто за рівнем освіти стоїть вище оточення (франц.).

— Одженіть собаку! Одженіть цього чорта! — кричав пан писар, розпачливо махаючи поліном.

Молодиця закричала на собаку й вигнала його за ворота.

Потім пан писар і Марися, відсапуючись, довгенько мовчки дивилися одне на одного.

— Ой, горенько моє! Чого ви до мене причепились? — вигукнула нарешті Марися, налякана таким кривавим поворотом справи.

— Я вам покажу! — крикнув пан писар.— Я вам покажу! Чекайте, піде ваш Жепа в солдати! Я хотів йому допомогти, а тепер... Ви ще прийдете до мене... Я вам покажу!..

Молодиця аж зблідла, немов її хто обухом по голові гепнув, розвела руки, розтулила губи, наче хотіла щось сказати.

Але писар, підхопивши з землі свого зеленого картатого кашкета, швидко пішов, одною рукою махаючи поліном, а другою підтримуючи клапті подертих штанів і підштапків.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ. ДЕЯКІ ІНШІ люди І НЕПРИЄМНІ ЗУСТРІЧІ

Через годину Жепа приїхав з лісу з теслею Лука-шсм на панському возі. Жепа був хлопець рослявий, як тополя, дужий, якраз до сокири. Він щодня їздив рубати сосни в ліс, що його пан продав євреям. Жепа добре заробляв, бо був беручкий до роботи. Бувало, яв поплює в долоні, як схопить сокиру, як крекне, як махне — сосна аж стелеться, а тріски летять на пів-ліктя завдовжки. І як вантажили колоди на вози, він також був перший. Євреї, що ходили по лісі з міркою в руках і поглядали на верхівки сосон, немов шукали

воронячих гнізд, дивувалися з його сили. Багатий осло-віцький купець Дрисля казав йому:

— Ну ти ж і Жепа! Хай би тобі чорті На ось тобі шість грошів на горілку... ні, зажди, на п'ять...

А Жепі байдуже. Махає сокирою, аж гук іде, а часом так собі, для розваги, пустить голос по лісі:

— Гоп, го-о-оп!

Голос летів поміж деревами і .повертався луною.

І знов нічого не було чути, крім гуку Жепиної сокири, тільки сосни часом шуміли вітами, як звичайно у лісі.

Інколи лісоруби починали співати, але й тут Жепа був перший. Треба було чути, як гримів його голос, коли він співав з лісорубами пісні, якої сам їх навчив:

Щось у лісі зашуміло

Гу-у-у-у! І страшенно загуділо

Гу-у-у-у! То комарик з дуба впав

Гу-у-у-у! Собі кості поламав

Гу-у-у-у! Летить муха-цокотуха

Гу-у-у-у! Комара питає, зуха,

Гу-у-у-у!

— Що в тебе болить, паничу!

Гу-у-у-у! То я лікаря покличу Гу-у-у-у!

— Ой не треба мені ліку

Гу-у-у-у! Тільки косу та мотику Гу-у-у-у!

І в корчмі Жепа був перший на всякі штуки, тільки оковиту дуже любив і як підпивав, то зараз заводився битись Одного разу він Дамасеві, панському наймитові, пробив голову так, що крізь ту дірку, як присягалась економка Юзвова з фільварку, видно було душу. Іншим разом, коли йому тількп-во минуло сімнадцять років, він побився в корчмі з солдатами, що прийшли в відпустку. Пан Скорабевський, що був на той час війтом, запровадив його до канцелярії, дав йому раз-другий по шщі, але так, для годиться, а потім, одразу подобрівши, спитав: