І ось на дверях царського палацу з'явився оливковий вінок, і всі в Пеллі тільки й говорили про те щастя, що завітало до їхнього владики,— цариця народила йому сина.
Молодий батько1 спішно примчав з фракійського краю, щоб, як і годиться, здійснити амфідромій — церемонію визнання новонародженого хлопчика своїм рідним сином. Тільки тоді немовля здобувало права спадкоємності і визнавалося в цьому світі повноправним сином такого-то, а не байстрям.
У визначений день придворні, знать Верхньої та Нижньої Македоиій, двірцеві греки й фессалійці, гетайри, полководці та інші знатні мужі заповнили велику і препишну тронну залу македонських царів. На підвищення, де стояв інкрустований слоновою кісткою, золотом та сріблом багатий трон, під звуки музики піднявся цар Філіпп. Всі на мить схилили голови, виявляючи владиці своє пошанування.
— Хайрате! — привітно махнув цар рукою до знаті.— Хайрате!..
— Хайрате, хайрате! — відповіла цареві тронна зала. "Хайрате" — грецьке вітання, що було прийняте і в Македонії, означало "Радійте!". Сьогодні цар і справді радів.
Дзвінко залунали сурми.
У тронну залу увійшов дебелий глашатай і зарокотів могутнім басом, що так і шугнув під високе склепіння:
— Цариця Македонії Олімпіада із спадкоємцем престолу!
Олімпіада зайшла в пурпуровому плащі — висока, струнка, помолоділа після пологів, розквітла, вся в золотих прикрасах, з тонко підведеними бровами. На губах її блукала радісна посмішка, очі блищали, голова гордо піднята, і у всій її поставі — велич.
— Хайрате, царю,— привіталася вона дзвінко, посміхнулася до Філіппа і вся мовби аж засвітилася від щастя.
В руках цариця тримала сповиток. Немовля несла врочисто, як найбільший дарунок македонському цареві, і це так і було.
— Хайрате! — так же молодо і дзвінко відповів цар.— Радий бачити тебе, царице, з найдорогоціннішою ношею в руках.
Олімпіада зупинилася біля підніжжя трону.
— Царю македонський! — дзвінко вигукнула і в ту мить видалась вона Філіппу найпрекраснішою.— Перед усім народом македонським і грецьким, перед світом усім і перед богами заявляю: на руках у мене твій син і спадкоємець. Як і велить звичай, визнай і ти, царю македонський і батьку, мого сина своїм сином перед усім народом, перед світом і перед богами.
Філіпп рвучко звівся з трону, легко збіг з підніжжя в залу і підійшов до Олімпіади.
— Хайрате, царице, хайрате! Ти принесла мені найбільшу радість і втіху — я вдячний тобі за сина, спадкоємця мого трону і влади!
Злегка вклонившись, Олімпіада подала йому сповиток і випросталась — горда і велична. Філіпп обережно взяв на руки сповиток, кивнув немовляті, яке, виглядаючи із сповитка, посміхалося до світу білого безневинно, як посміхаються безневинно всі діти у світі.
— Так ось ти який, царевичу македонський? Чекав тебе, чекав. Радий, що ти нарешті прийшов у цей світ і порадував Македонію.
Із сповитком в руках рушив у кінець зали, де на обкладеному камінням домашньому вогнищі курився голубий димок. Як і велить звичай, щасливий батько п'ять разів обійшов вогнище з немовлям на руках, представляючи нового члена своєї сім'ї богині домашнього вогнища Гестії. Одночасно цим актом він залучав немовля до культу домашніх богів.
— Гестіє! І ви, боги, охоронці дому мого! — врочисто вигукнув цар, здіймаючи над собою сповиток.— Клянусь
вам, боги дому мого, що тримаю в руках сина свого і спадкоємця. Прошу вас, боги дому мого, теж визнати мого сина, і прийняти його в мою сім'ю, і захищати його віднині і завжди. А назву я сина свого Александром. Залунали сурми і стихли.
— Визнаю Александра за сина свого! — повторив цар, і на цьому церемонія амфідромію завершилась. Двірські навперебій почали вітати царя з народженням сина, лунала музика, чулися вигуки:
— Слава, слава нашому цареві і його цариці та їхньому спадкоємцю Александру, сину Філіппа, слава!
— Живи і радуйся, Александре, сину Філіппа! Філіпп віддав сповиток матері, та передала його Ланіці,
яка підбігла до цариці, взяла сповиток і швидко вийшла. Цар ляснув у долоні.
Слуги занесли до тронної зали велику і важку скриню, оковану по краях металом, розкішно розмальовану і прикрашену золотом.
Слуги нечутно вийшли, наче тіні розтанули, коли сонце зникло.
Філіпп сам підняв віко.
— Тобі, царице і матір сина мого,— і величним жестом показав на скриню.— Мій скромний дарунок!
Посміхаючись, цариця підійшла до, скрині, заглянула в неї і відсахнулась, як усім здалося, злякано. Скриня була повна золотих монет, новеньких, сліпучо-жовтих. То були щойно викарбуванГ золоті гроші царя Філіппа — філіппіки.
— Невже це багатство... мені?
— Тобі, царице, тобі,— посміхався Філіпп.
— Такого дарунка, царю, жодний чоловік у світі не дарував своїй жоні. Ця скриня мені здається щасливим, але неймовірним сном.
Посміхаючись, Олімпіада взяла одну монету — на однім боці зображена голова Аполлона з лавровим вінком, а на звороті — колісниця з двома кіньми. Тими царськими кіньми, що перемогли на Олімпійських іграх.
— Ти надто щедрий, царю.
— Ти теж щедра, царице, подарувала мені такого сина! А мій дарунок — всього лише скриня золотих монет. Що він важить у порівнянні з твоїм? Ти подарувала мені сина, і всі скарби світу я ладен покласти до твоїх ніг, царице!
Олімпіада раптом занурила руки в скриню, набрала повні жмені монет і, сміючись, підкинула їх високо вгору. Сяйнувши золотом, монети злетіли над нею і з дзвоном ПО-110 падали на мозаїчну підлогу, котилися, підстрибували, дзвеніли... А Олімпіада ще й ще занурювала руки у скриню, набирала монет, підкидала їх, сміялась і щось вигукувала, а що — й сама не могла збагнути. Бо щасливішої жінки в ту мить не було у всьому світі білому. І раділа вона не золотим монетам. Вона була щаслива від того, що Філіпп її любить і шанує, і вона — тільки вона! — його улюблена жона і мати спадкоємця македонського престолу. А всі непорозуміння, що не так давно виникали між ними, лишилися в минулому, як тяжкі й погані сни, яким ніколи-ніко-ли не буде вороття.
Адже ніхто не знає, який кінець його чекає
Щастя й цього разу виявилося оманливим, миттєвим. І вкотре Олімпіада мусила розчаровуватись: примару, звану щастям, неможливо спіймати. А тим більше втримати біля себе. Сьогодні здається, що воно нарешті прийшло до тебе, прийшло надійно і назавжди, ти веселишся і радієш, а завтра... Завтра од нього, щастя твого, вже й слід охолов... А може, тому, що його, щастя, взагалі немає? А є велика і вічна мрія людей, їхні нездійсненні прагнення і стремління будь-що стати щасливими. їхня безнадійна, зарані приречена на поразку погоня за рожевим міфом, легендою чи сонячною казкою людей всіх часів і народів, тих, що жили колись у світі білому, тих, хто зараз живе, і тих, хто ще житиме у ньому.