Але самотність поїдом їла. Аби хоч якось з нею боротися, завела собі кішку — розкішну, як тоді вважалося, тварину, царську. Бо тільки найзнатніші могли дозволити собі завести таку дорогу забаганку — єгипетську кішку. Олімпіаді привезли чорну, аж лискучу, кішку, з жовтими гарячими очима, гляне вночі — моторошно стає. І привезли кішку прямо із Єгипту, загадкової країни, де кішок шанували як священних тварин і після смерті бальзамували їх, як і тіла людей. Мишей у Греції коти не ловили, з гризунами справлялися й ручні ласки, чорні та білі тхори. Кішка ж прикрашала життя можних і знатних, для цього їх і діставали за великі гроші аж у самому Єгипті. І Олімпіаді заморська кішка прикрашала життя, з нею було не так самотньо та порожньо на душі. Тож цариця брала кішку навіть до себе в постіль, все ж таки відчувала живе тепло, особливо довгими ночами, коли так було нудно й самотньо. Та й муркотіння кішки під боком заспокоювало, навівало лагідність, і Олімпіада тоді аж добріла. І слуги та рабині шанобливо і навіть з деяким острахом позирали на чорну тваринку — яка вона всемогутня, навіть саму царицю, різку і сердиту, заспокоює та навіває їй доброту. Але боялися навіть доторкнутися до такої загадкової тварини.
У ті часи, про які йде мова, Македонія переживала скруту. Філіппу вдалося вигнати пеонів та іллірійців, але становище все одно залишалося складним — країна не мала виходу до моря і межувала з багатьма войовничими сусідами як з боку суходолу, так і з боку моря — з другим, Афінським, союзом. Афіни й не давали Македонії вийти до моря. Грецький Амфіполь біля Стрімону закривав од неї велику смугу берегів Фракійського та Егейського морів, а міцно укріплений Олінф на Халкідському півострові заважав її поступові на південь. Відсутність виходу до моря затримувала подальший розвиток Македонії. Філіпп вважав, що інтереси Македонії вимагають перш за все повалення влади афінян, а також захоплення Амфіполя та Олінфа і дальшого поширення свого впливу на грецькі міста. Та все це зробити було непросто. Афіни, Амфіполь та Олінф були досить небезпечними, і разом їх не подолати. Потрібно спершу їх роз'єднати, не дати їм згрупувати свої сили, а вже тоді підкорювати поодинці. Особливо манив Філіппа Амфіполь — важливе місто-порт всього фракійського узбережжя. Місто, як кістка в горлі, стояло у гирлі Стрімону і було вигідним і для македонської торгівлі, і як стратегічний пункт, і як місто, звідки можна спілкуватися з усім Понтом. До того ж воно славилось заможністю, мало багато рудників, виробляло вина та оливкове масло. Мешканці Амфіполя були вороже налаштовані до
Македонії і готувалися дати їй відсіч. З другого боку, Ам-фіполь мав економічні зв'язки з багатьма грецькими полісами і в першу чергу з Афінами. Захоплення його, розумів Філіпп, могло б викликати війну з грецькими державами, а це поки що не входило у плани македонського царя. Тож треба було спершу помиритися з Афінами. Для початку Філіпп велів відпустити полонених афінян, які у нього були, без викупу і навіть задобрив їх дарунками. В Афіни ж надіслав листа, в якому сповіщав, що він відмовляється від Амфіполя, пропонував мир, виявляв бажання дружити з афінянами. І навіть запропонував їм укласти союз. Фі-ліппу було на руку те, що в той час, як міцніла Македонія, Афіни втрачали силу. У 357 році вони дали себе втягнути у важку для них Священну війну. І ось, коли вони знесилились, Філіпп пообіцяв захопити для них Амфіполь на фракійському узбережжі. Афіни — спасибі вам, боги, що вони були такими наївними! — цьому повірили і зраділи. Отримавши Амфіполь, вони б значно зміцніли, твердо ставши на фракійському узбережжі. Торгівля з Причорномор'ям для них необхідна як повітря. Тож Афіни й спокусилися пропозицією македонського царя і безпечно йому повірили. Дізнавшись про це, амфіполіти застерегли афінян від небезпеки, котра і їх чекає, якщо вони укладуть договір з Македонією. Зрештою не можна збудувати своє щастя і благополуччя на горі інших — прадавня мудрість. Але Афіни не хотіли допомагати Амфіполю, бо він не був членом їхнього морського союзу, вважався незалежним і часто займав ворожу Афінам позицію з тих чи інших питань. Підкорити ж місто силою Афіни не могли — були ослаблені хистким становищем на Геллеспонті та війною з Персією. До того ж страждали недалекоглядністю. Вони повірили Філіппу, котрий під щирою клятвою обіцяв їм завоювати Амфіполь і віддати його у їхнє володіння. Афіни так і не могли збагнути, що за так, заради лише їхніх інтересів, Філіпп не зважиться на таку нелегку справу, як завоювання для когось добре укріпленого міста. Штурмуючи його, він покладе чимало свого війська, і в ім'я чого? Щоб ощасливити якісь там Афіни? Ні, без власної вигоди Філіпп воювати не буде і нікому не піднесе захоплене місто за спасибі.
Отримавши від Афін згоду, упевнившись, що вони на його боці і не захистять Амфіполь, Філіпп з Парменіоном стягнули до нього війська та облогові машини й почали облогу.
Невдовзі в Пеллу примчали гінці: цар Філіпп взяв приступом Амфіполь! Цар Філіпп покарав своїх противників, а грецьке місто перетворив у свій важливий стратегічний пункт на фракійському узбережжі! Афіни залишилися з носом — так їм і треба! Тепер берегова лінія для Македонії відкрита. Ще по якомусь часі Філіпп за Амфіполем узяв ще й Підну, а щоб ізолювати Олінф, змусив його укласти з ним союз, обіцяючи йому віддати Потідею, на яку Олінф давно зазіхав. Як спіткнулися на хитрощах Філіппа Афіни, так тепер спіткнувся й Олінф. Тож Філіппу обіцянками вдалося його прихилити на свій бік та укласти з ним договір, за яким обидві сторони зобов'язувалися не укладати окремих договорів з Афінами. Роз'єднання Олінфа з Афінами для Філіппа було великою перемогою. Діючи навально, він швидко захопив Потідею і її мешканців продав у рабство. Саме ж місто передав Олінфу. Так Філіпп підривав міць Афін, сіючи розбрат серед їхніх спільників та союзників. В Афінах збиралися раз по раз: приймали рішення проти Філіппа, але не могли їх втілити у життя — не мали єдності.
Утримуючи захоплені області, Філіпп стрімко розширював свої володіння у Фракії, одночасно підкупляючи впливових греків, і всюди в еллінських полісах вербував собі прихильників та спільників. Але, щоб покорити Грецію, цього замало, треба завоювати симпатії всіх еллінів, а це здійснити не так просто. В очах еллінів Філіпп хотів бути не ворогом і загарбником, а другом, об'єднувачем їхніх полісів, захисником Еллади і заледве чи не її народним героєм. Еллада ж поки що вбачала у своєму північному сусідові перш за все завойовника та поневолювача їхньої незалежності — як воно і було насправді.