З*
67
Кого тільки не полювали на царських ловах — вепрів, вовків, ведмедів, рисів, гірських кіз, вони дерлися на неприступні скелі, на шпичаки над урвищем, спробуй їх звідти стрілою дістати! Вполювати ж снігового барса —то вже велика честь і розкіш для знаті. Про такий здобуток всі дружно мріяли і вважали себе щасливими на все подальше життя, якщо вдавалося заполювати снігову кішку. Барс — горець, якого ще треба пошукати, без гір та стрімких урвищ він і жити не може. Світло-сірий, з темними плямами, з довгим пухнастим хвостом і жовтим блиском в очах, він гарно "зодягнений" — хутро розкішне, м'яке, шовковисте. А що вже коштовне! Малахай з барса для по-лювальника — то найвища ознака його доблесті. Серед білих шапок піднебесних гір, на сильному крижаному вітрі, що крутить, мете, виє, закутуючи білий світ у непроникливу пелену, барс серед скель невидимий, він одним махом перестрибує через щілини, разів у п'ять — вісім ширші за довжину його тіла, легко долає високі й неприступні перепони, лазить по найвищих деревах, часто ночує навіть у гніздах орлів, з яких царським поглядом оглядає гори та урвища, ходить нечутно по вузьких карнизах над прірвою, стрибає з висоти на здобич свою — гірських кіз, баранів, косуль чи зайців, а живе у таких печерах, до яких людині нізащо не дістатися, якщо вона тільки не божевільна. Ось чому вполювати гірську кішку — то превелика честь навіть для самого царя, не кажучи вже за його підданих. А Філіпп був таким затятим полювальником, що й барсів здобував — хвастав потім, щоправда, неймовірно, але й було від чого. На все життя запам'ятала Олімпіада, як Філіпп у рожевому плащі, поли якого маяли у нього за спиною на крижаному вітрі, стояв розпашілий, молодий і дужий та неймовірно гордий і щасливий, стояв із червоним од крові кинджалом в руці, а на білому снігу біля його ніг лежав, конаючи, цар гір та снігів піднебесних, красень-барс, і знать — навіть з Верхньої, гордої Македонії,— вигукувала на його честь здравиці. А згодом мандрівний грецький аед складе пісню, як македонський цар стрілою зняв з карниза гірську кішку і в двобої з пораненим і від того скажено-лютим барсом, добив його ударом кинджала — справді неймовірна хоробрість і безумство, на яке тільки Філіпп був здатний. І шкода було Олімпіаді поверженого хазяїна гір, що конав на снігу, і сніг навколо нього спалахував рубінами в промінні сонця, але й радість за чоловіка розпирала груди — незабутні дні! Як такого царя не любити!
Були ще прогулянки в гори, верхи і в санях, в оточенні добрих молодців — кінних гетайрів,— що теж захоплювало Олімпіаду. Нагулявшись, поверталися в царську хижу, і цариця була розпашіла з морозу, розчервоніла, свіжа, молода — кров з молоком! Блискаючи білими зубами, грайливо сяючи розумними очима, вона дуже подобалась Філіппу в ті дні, і йому здавалося, що нарешті він знайшов ту, яку шукав досі. І знову були у них ошалілі ночі, повні любові та взаємних пестощів і утіх. Посеред хижі догорало вогнище на кабиці, соснові колоди, з яких збудована хижа, пахтіли живицею, приємно було лежати на запашних ялинових гілках, встелених кожухами. Іноді вони вночі виходили надвір ("Хочу подивитися на зимову ніч у горах і послухати вовче виття",— примхливо вередувала цариця) , милувалися засніженими горами, що в місячному сяйві наче курилися димами. Вовчого виття в долині не чути, вовки, певно, розбіглися перед таким зборищем людей, але всюди тисячами їхніх очей жевріли багаття, біля яких, прямо на снігу, спали воїни. Під соснами пирхали білі й кудлаті од інею коні, перегукувались дозорці, над горами, над білими снігами і темними плямами лісів плив холодний, наче слюдяний, місяць та сяяли далекі зорі, мерехтіли зеленкуватим сяйвом.
Вранці Філіпп вибігав з хижі голий до пояса, крекчучи від задоволення та молодечого здоров'я, яке не знав де подіти, розтирався снігом. Олімпіада, кутаючись в хутра, спостерігала за чоловіком захоплено-закоханими очима. Повертався Філіпп у хижу аж червоний, шкіра на ньому рипіла, і сам він, налитий по вінця молодістю, снагою, здоров'ям та невичерпною любов'ю, в якій він не знав ні втоми, ні спину, здавався їй вічним у цьому такому прекрасному і такому щасливому світі!
Перенасичені втіхою, трохи втомлені чи й виснажені коханням, вони лежали на кожухах і пили вино, змішане з медом диких бджіл — це, як казали ще діди, дарувало довге життя. А вони хотіли жити довго...
Чорна кішка з Єгипту
Все, що починається, те колись і закінчується.
І життя теж, а щастя й поготів. На жаль... Вічність дана тільки богам, прості смертні, навіть всемогутні царі їй непідвладні — на жаль, на жаль, на жаль...
Пішов Філіпп на війну — царський палац спорожнів. Не чути вже веселого шуму-гаму, вляглися метушня і збудження та любий шарварок, відійшли у минуле гульки. Олімпіада залишилась сама. Поволі вщухала радість перших місяців заміжжя — таких щасливих і безтурботних, барви наче вилиняли, все стало прісним, одноманітним для молодої цариці. Дні минали без радощів та утіх. Спливали тижні, місяці — й Олімпіада зрозуміла: свято давним-давно скінчилося, почалися будні. Життя в царському палаці йшло своїм, раз і назавжди заведеним порядком, і його не можна було порушувати. Вставала Олімпіада рано, ще на зорі, і говорила Ланіці, котра стала тепер ключницею цариці, одні й ті ж слова:
— Буди рабів та слуг і давай їм роботу. Бо ще розніжаться та зледащіють... Стривай! Від царя немає вістей? — питала, хоч і добре знала, що немає.
Ланіка зітхала й заперечливо хитала головою. Олімпіада дратівливо кричала:
— Та йди вже! Буди тих ледарів! Сплять у царському палаці, як у своєму власному! Цар воює, ні дня, ні ночі не має, а вони... вилежуються! Золоті сни дивляться!
Подзенькуючи ключами, Ланіка йшла виконувати повеління цариці. Невдовзі гінекей виповнювався метушнею слуг та рабів. Але все те не радувало Олімпіаду — не той гамір, не та метушня, що були в палаці донедавна. Хоч Олімпіада і стала царицею, але неписані закони, що регламентували кожний крок заміжньої грецької жінки, залишалися обов'язковими і для неї. І вона, як і всі еллінки, теж могла вийти на вулицю тільки в супроводі рабині чи якоїсь своєї родички. Олімпіада, як і кожна еллінка, без супроводу могла вийти на вулицю лише в такому віці, коли питають не "Чия вона жона?", а "Чия вона мати?". Тільки після п'ятдесяти еллінка могла без дозволу чоловіка виходити на вулицю, бо вважалося, що жінка, котрій минуло піввіку, вже нікого з чоловіків не зацікавить. А коли чоловік бував у від'їзді, дружина взагалі не могла залишити гінекей до його повернення. Цих законів Олімпіада намагалася неухильно дотримуватися, аби бути зразковою жоною чоловікові своєму. Та й куди вона могла піти з палацу, як знайомих у македонській столиці у неї так і не завелося. Почувалася в Пеллі чужачкою, македонська знать не поспішала приймати епірську княжну в своє коло. Тож перші місяці заміжжя Олімпіада вирішила грати роль зразкової жони — навіть пряла і ткала, як проста еллінка, стараючись, щоб усі вільні жінки й рабині з її гінекею брали з неї приклад, вбачаючи у ній доброчесну царицю і просто зразкову господиню дому.