Я звернув увагу на можливість бомбардування Лондону в час війни. Ганна Олексіївна приклала долоні до скронь.
— Це жахіття... Ні, ви не говоріть, я переживала бомбардування в 1916-ому...
— Але це були дитячі іграшки, графине... Ви знаєте сучасні важкі бомбардувальники? ...
— Quel horreur, quel horreur...
— Одне слово, ви ще не вирішили...
— Все залежить від Nicolas; ми сперечаємось і обдумуємо, але врешті зробимо, як він скаже. Це взагалі було глупо переїздити сюди, але тут рідня, знайомі, центр руху (я тихо засміявся, уявивши собі рух старих генералів з лямпасами, що проходжувались біля дому ім. Миколи II), ви смієтесь, ні, це неможливо, ви страшний самостійник... я читала сьогодні про Карпатську Україну — mais, voyons, c'est ridicule, ce petit pays de montagnards... Але Галочка мусіла кінчити гімназію й, раз розпочала тут... a propos Галочки...
Її думки здоганяли, переплигували одна одну, а втім це була розумна жінка, я ніколи б не відмовився від приємности слухати її.
— Так що Галочка? ...
Ганна Олексіївна пильно поглянула на мене, поклала серветку й зідхнула.
— Elle est amoureuse... Вона безперечно закохана. Ви не кажіть, я знаю, я відчуваю. В ній величезна зміна й потім це — це... се sentiment national...
— У кому ж закохана Галочка, графине, як смію спитати? ... Я витримав довгий погляд, пронизливий погляд. Ганна Олексіївна зложила й знову розложила серветку, зідхнула й подивилась убік, у кут, де блищало фортепіяно.
— Та у вас, розуміється...
Я сміявся. Я сміявся, пирскнувши, до сліз, сміхом паяца, зрештою. Моє серце рвалось на дрібязки.
— Vous etes impertinent, mon cher, сухо промовила Ганна Олексіївна й вийшла, ви дуже погано виховані, смію сказати... Це вона додала з порога другої кімнати. Я підійшов до вікна й побачив Галочку. Вона йшла з саду в своїй грецькій сукні. Я чув здаля її блакитну пахіть. Вона йшла, нахмурившись. І, побачивши мене, виясніла.
— Ходіть сюди, мені треба вас бачити, Енею. Ми повернулись з нею знов садовою стежкою, між жоржинами й айстрами, вниз до хвіртки, на левади. Ми минули мовчки кущі жасмину, що осипався, бузкові зарості, цілий чагарник, де сокотала, теркотіла пташва. Я йшов за нею, виструнчений і надутий, мене шарпав незбагнений гнів, давило пересердя — навіщо — я?... За чагарником на лавочці сидів юнак. Він підвівся — це був атлет — дещо сутулуватий, ведмедюватий, він червонів, мов рожечка, але його очі світились так прозоро-ясно, що я подав без вагання йому руку.
— Я вас знаю, відкинув він русяву чуприну; я вас бачив безліч разів над Дунаєм, ви ходите в білій панамі, й я страшенно хотів бачити ваші етюди, але Галочка й таке інше...
Я підняв брови.
— Я — Ірин. Микола Ірин.
Я хотів не дати ознаки, що я його знаю. Я знав його — його вірші й його статті. Я знав, що це многонадійний учений, його праці друкували якісь чужинецькі видання, він їздив на конґреси, десь мигтіло його ім'я.
— Крім усього, сказала Галочка, він тут нелеґально, ви розумієте? .. Але ми боялись, що ви скажете мамі, а мама знов комусь ...
— А тепер не боїтесь? — сухо промовив я й відламав галузку. Юнак дивився на мене все так само, ясно, спокійно.
— Завтра він виїздить у Карпатську Україну, зашарілась Галочка, й я з ним... Я зламав ще одну галузку.
— А мама? ...
Я це промимрив, алеж мені зовсім не йшлося про маму. Галочка зідхнула.
— Що ж — це дуже важко, дуже важко, але я не можу... у неї своє, у мене своє ... Ви мусите її заспокоїти, cousin...
— Я? Чому я? Я зовсім не надаюсь до таких місій... Я хотів бути крижаним. Я дивився поверх бузкового куща, на смарагдову луку, де роїлось від великих, шарлатно-синіх метеликів.
— Ви такий добрий... І ви це розумієте, ніхто — тільки ви...
Я б доторкнувся до її брунатного плеча, з нього упав би пилок, як з крилець метелика. Ірин стояв непорушно, соколино впершись очима в далечінь, що яскріла. Його русявий кучер, як у гридня-нормана (як у Гаральда Сміливого — подумав я) ледве шелевів у вечірньому леготі. В високій траві підпадьомкала куропатва. І Галочка мовчала, її вії починали тремтіти, а ззаду, з-за чагарника, з-за живоплоту скрадався багряний, тривожний промінь.
— Добре, зідхнув я; я всовіщу графіню. Але що ви будете робити на Закарпатті? ...
— Те, що й всі, загорілась Галочка. Ви знаєте, що там діється? ... Ви ж знаєте, любий? .. Вона схопила мене за руку і ніжно-лілейно погладила її. Ірин прижмурив очі, дещо короткозорі-сірі, як скравки весінніх хмар. Я прожогом узяв свою руку. Я хотів ще щось сказати — може й прикре, чорно-песимістичне — але я не міг. Я кивнув їм, обернувся й пішов лукою геть від цього білого дому, від зеленої гущавини, де стрекотала, вовтузилась пташва, пішов через пустків'я по зеленому килимі, до синього-синього викрою неба, що починалось там, вдалені, за рожевими домами Топчідеру. Ішов вечір, срібліла роса. Я оглянувся ще — за мною простяглась самотня стежка, синяста смуга.
VIII
— Неперечно, романтична музика відмирає, відірвалась Галочка від фортепіяна; ця надмірна вразливість, ця суперчуттєвість видається солодкаво-млявою, нещирою, ненатуральною. Гіндеміт, а особливо Шестакович, це прозора холоднеча, речевість ...
— Але все ж таки — Шуберт.. .
— Любий друже — в романтиків це виглядає, ніби їх вела за руку Беатріче лише по рахманному Paradiso, не показуючи їм Inferno й Purgatorio — алеж нони існують, вони реальні. Дисонансова яскравість, контрапуант, енгармонійність і напруження — неодмінні первні епохи, нехай вони й вражають аматорів солодкої, цукрованої води, алеж вони реальні, вони в нас.
Я підійшов до неї — крізь вікно пролинув легіт з-над Ізару, — я поклав свою руку на неї, вона крихту здригнулась, я завважив надмірну нервовість, приховану нервовість.
— Алеж ви колись любили ніжний, весінній романтизм, Галочко — Беоґрад, Пачетіна, пам'ятаєте? ...
Вона поглянула на свої нігті. Промінь лоскотав її кучер над чолом.
— Це було, Monsieur Енею, це був тотальний дилетантизм, що так наближує до всякої романтики. А тепер, що ближче я підходжу до мистецтва, тим холоднішаю. Мистецтво — це така трудна, така високогірська справа. Треба зовсім знищити себе...