Професор, що розглядав, спершись ліктями на тафлю фортеп'яна, останні числа Collier's-а, повернув до нас свої окуляри. За ними блимала невгашенним вогником злосливість Арлекіна. Він любив чуже нещастя, цей старий, невмирущий цинік.
— Ви гадаєте, що Божок може позбавити себе життя, comtesse? ... Ви недоцінюєте передусім життєву цупкість цього героя, а по друге, ніхто не сказав, що його шанси знівечені. Я ніколи не вважав його таким володарем становища як сьогодні...
— D'ailleurs, прошепотіла графиня, і губи її стали тонкі, сугубо презирливі; я маю до вас виправданий жаль, mon cher, що ви дали нашу адресу a се ... a се impertinent ...
Я знизав плечима. І в цю мить з кухні вдарив постріл. Може Ганна Олексіївна не збагнула, про що йдеться. Але я не мав жадних сумнівів — це був випал. "Ви не мали рації, професоре, щодо життєвої цупкости.. .". "Анахронізм" — проскрипів професор, і ми побігли в кухню. Я бачив, як Галочка поклала цигарку в попільничку, її очі сміялись. Сміялись. Сміялись зеленим, лютим мерехтом.
Я вбігав ще у кімнату, шукав бандаж на полиці біля вікна. Професор сказав, що загрози аж ніяк нема. В метушні людей, графині, Каті з чорними обвіяними віями очима, інших людей, що збігли з другого поверху й з фліґеля (якась Марія Ефимівна на кривих ногах, що з них спадали панчохи, якийсь козак Олекса з ряботинням кричали навипередки — ), В цьому чаду я не бачив ні Ірина ні Галочки. Скляні двері в сад, на Ізар, були розчинені. Нетлі роєм летіли до лямпи. Била прохолодь, чи не рань, чи не онова після зливи? ...
Божок був без пам'яті. Ми несли цього великого, довгого чоловіка в кімнату. Краватка його з'їхала набік, рука з діямантом волочилась по підлозі, професор сопів, Пінокйо сонно водив за нами собачим поглядом, з кишені Божкового одягу випадали сувої грошей, веселчастих долярів, швайцарських франків, і Марія Єфимівна тьохкала, охкала, откала і в косині лямпи, розгойданої чадом, згірдливо блідло кам'яне Божкове підборіддя.
— Mais ou est Halotchka, ou est-elle?...
Графиня дивилась на мене все ширше, щодалі ширше відкриваючи очі. Льорнет зателіпався на мереживі. Графиня кинулась до дверей, до холоду саду. Обернулась, я ішов за нею. Обернулась ще раз — я, Еней, був її єдиною опорою. Вона ще надіялась. Але й я й професор були певні — там, у ніщоті ще синіючої ночі нікого вже не було. Там нікого не могло й бути.
Там тільки незрушенно, презирливо мигтіло небо. Над руїнами кам'яно-сонного міста, над чатуючим чатинням парків, над сліпою погонею хвиль Ізару, що безпересталі гнав мутні буруни у тал ранів. І ще десь перекинені через лук мосту мерехтіли дороги. Може у смерть, може потойбіч зневіри.
Але що було мені, Енеєві, — до життя інших? ...