— Quand on dit ma pauvre fille, on comprend ma morte fille, maman — встрянула Галочка; нічого подібного, Ірине. Я тобі дуже дякую, що ти прийшов. Я тільки прошу тебе — не говорити при минуле...
Це, здається, був парадокс цього вечора. Не говорити про минуле, але вертатись постійно до нього. Ірин посміхнувся.
— Зараз, я піду, я зараз піду геть, comtesse. Я прийшов тільки побажати тобі щастя, Галочко, зовсім конвенціонально й пласко. Хоч я поготів був свідомий макабричности моєї появи. Але для завершення моєї дороги це було конечне. Я мусів остаточно впевнитись у моїй тезі.. .
— Яка ваша теза? ... . Професор підвів голову, як бойовий кінь.
— Теза безнадійности людського існування. Теза неоминальности зла.
— Це зовсім не нове, докторе Ірине, заскрипів професор, це вчення стоїків ...
— Я не знаю, чиє це вчення, й я зрештою не збираюсь бути ані Колюмбом ані філософом. Все, що я стведжую, це тільки для виразнішого ствердження моєї власної особистости. Утилітаризм високої напруги. Але треба признатись, що перед війною ми всі ще вірили в можливість перебороти зло. Навіть романтики, для яких всяка боротьба була самоціллю. Навіть, кажу, при їхній безцілевості, вони підсвідомо вірили в тріюмф добра. Тепер — це все виглядає квилінням немовляти.
— Доктрина песимізму, ге? ...
Я зосередив тоді всю мою увагу на Божкові. Ірин говорив, але Божок — це була таємниця. Я хотів ще раз викресати з синяви мого ілюзорного світу його образ: Будди з кантовастими плечима, Будди з непорушним обличчям, з квадратовим підборіддям, і крукокриллям гладкого волосся. Потім цей діямант, що мерехтів і меркнув, потім ця шпилька в краватці, чорній із скісними срібними смугами й добротний одяг, здається, темнобрунатний, теж із смугами. Але це була тільки оболона. Він пильно слухав, але я певен, його тут не було. Він стояв у якомусь відтинку печерної доби й нюхав сморід підвогнюваного м'ясива. Його власні м'язи напружувались, його очі широко розкривались, і шуліче, яструб'яче ворушились у його серці, з надри висотувалось, з пут, і вже заполонювало його істоту. Він здригнувся маскою кам'яного обличчя. Він затиснув нігті на руці так, що виступили червоні пруги. Йому хотілось плакати, я це знав.
— Ніякої доктрини, просте ствердження. Ірин підкреслював "р", воно у нього здригалось, як стрілка, що вилітає.
— Ствердження, так... Галочка стоїть перед новим життям. Я хотів цьому завжди вірити, що колинебудь нарешті вона почне нове життя. Я в тюрмі колись, а вона була далеко від мене — мав чудернацькі сни: рань і Галочка. Солоний морський вітер і Галочка. Кораблі, чайки. Звичайний зрештою краєвид, але дзвенів так бадьоро. Я пам'ятатиму завжди, як Галочка грала Моцарта. Але це все не належить до речі.. . Пробачте.
— Ви про зло говорили, Ірине! .. .
Божок крикнув надто голосно, зовсім чужо собі. Я поглянув у вікно, мене вразило те, що краплі бились уже не так невгавно, вговтуючись, лагідніючи.
— Так, зло. Конечне, неминуче й непоборне. Ви не сердьтесь, панове, але це так. Ми ждали світанку. Ми ждали доброго дня. Ми проходили крізь кров, знущання, тортури, розпач, зневіру, ґвалт, руїну, смерть. Ми проходили через це все жахіття, стиснувши зуби, самі ставали злими, чому? Бо ми вірили, що це все тимчасове, що зло треба перемагати злом, що все мине — зла не буде. Але я питаюсь вас, друзі (я все ж таки вважаю вас за друзів), чи, справді зла немає? ...
Божок зареготався. Графиня невдоволено подивилась на нього. Я його розумів, він, як і професор, не могли не іронізувати з людини, що вчора ще сміялась з усяких розмов про добро.
— І я приходжу до висновувальної частини мого монологу. Є дві дороги тепер. Перша — єднання із злом. Компроміс. Пакт неагресії... Іти назустріч злу, скоритись йому, приймати його таким, як воно є, й чинити єдино можливе: шукати засобів злагіднити зло ...
— Досить, крикнув Божок, пане Ірине, досить. Мені важко вас слухати й, признатись, не цікаво. Це виглядає так, ніби розкаяний грішник, старий піратюга приходить до ченців з чину Педра іль Анкатара й квилить голуб'ятком. . . Ірин підвів брови...
— Але пробачте, Божок, я ще не скінчив своєї думки... Божок рішуче вдався до демагогічної провокації.
— Можливо. Але ми вже можемо зробити висновки щодо закінчення. Це не цікаво, ви розумієте?... Так, як мені не цікаво знати, що думає робити Галочка з телеграмою цього американського ляйтенанта, бо я зрозумів — існує тільки егоїзм людини.
— Теж зло ...
Ірин дивився на нього люб'язно, як на хлопчака, що заривався.
— Егоїзм людини, нічого більше. І ви розумієте, панове — (він обернувся до всіх нас, його лице тремтіло, страшно тремтіло) це така глибока, така важка образа. Коли ти взяв людину як безцінний коштовний діямант і несеш його в долонях і милуєшся, так б'є тобі відсвіт у лице, що ти сам мерехтиш тим сяйвом... І раптом, раптом ти, що був вірний, як раб, що міг покласти на одну шальку своє серце, а на другу все в світі, що тільки є найпишніше, найблискучіше, й твоє серце переважило б... і раптом з'являється хтось, такий чудний, такий пласко-далекий і тебе вже забуто — — — Ні, це надто важко ...
— Я не знав, що ви такий романтик, Божок; проскрипів професор; англійці в такому випадку воліють мовчати...
— Можливо, але я вже не можу ... я ... — Він сів і закрив обличчя долонями. Всі мовчали. Тільки знавши цю людину, її залізну опанованість, можна було збагнути, що діється в ній. Пінокйо підійшов до нього й, сумно кліпаючи своїми песячими очима, поклав свою голову на божкове коліно.
— Mais, monsieur Bojok ...
Ганна Олексіївна мала вдвоє більше покраяне серце. Вона любила Божка любов'ю статечних жінок, добросердих матерів, що прагнуть щастя для своїх дочок. Божок це була наскрізна солідність. І вона знала, що все це була правда, що цей чоловік, який ішов крізь життя з невгнутістю й певністю криголома, в одну мить міг стати руїною.
Я поглянув на Галочку. Вона розглядала свій браслет (це був той самий, зальматинської роботи, містерного візерунку, той самий, який був у неї на руці в П'янгороді). Нігті її помальовані червінню, лиховісно вилискували в світляній смузі. Вона тільки раз підвела голову, щоб подивитись на Божка, Вона прижмурила очі, з-під вій побігли золотисті струмки, але вони заломились у рисці, що нещадно лягла біля уст. Вона безудержно, в своїй надрі, сміялась.