Карпо: ще нічого нового. Нічого. По розвезеному снігу повзла армія, як тулуб гада. З однієї темряви в другу йшла, перекочувалась артилерія. Валки, валки. Ракети перелітали через ріку, і місто тоді спалахувало, як урочистий, але мертвий театр.
— Зайдемо до Червінського. Це чемний пареньок. Він і нашим і вашим і третім. І торгує і живе. Жінка, діти.
Гуд моторів, мов трутнів, вдирався і сюди — в темні, порепані сходи. Десь гупнула бомба.
— Звичайно, не всі люди однакові. Не всі революціонери.. Я можу сказати виразніше — не всі романтики. І я не люблю романтиків. Це здебільша — неврастеніки, егоїсти, звихнені екзистенції, невдахи ...
Ірин спинився біля дверей.
— Я рішив змінити плян. Ідемо перше до Зойки. А ви на місце романтизму пропонуєте раціоналізм? ...
— Ні, це теж неприйнятне. Я пропоную одуховлення, але без романтичного перебільшування.
Двері праворуч і ліворуч. Всі відгородились від світу, від війни, від моторів тоненькими перегородками. Така ілюзія. Лілі Марлен. Хихотіння. Всі п'ють, п'ють.
— Ціле місто п'є. Це П'янгород, недаремно ж...
Але коли Ірин вже був у Зойчиній кімнаті, дезертир знов пахнув мені в лице гірким перегаром.
".., ночі й дні, ночі й дні. Я стояв за себе, за інших, я стояв без утоми, хоч падав з ніг, бо я міг бачити її. Через прозірку, і коли входили люди, коли приносили їжу. Я думав — це шипшина розцвітає в проваллі. Ти розумієш мене? Шал, шал. шал. Вона підходила до прозірки й пошепки розповідала мені свою історію. Як театр, як XVII армія, як барон Борман, як пиятика і голі дівчата на столах. І вона вірила. Вона вірила іноді в неймовірне. Вона питалась мене, вона шепотом перепалювала чавун дверей: а в лісах наші, а наші йдуть, а вже скоро, скоро кінець, щоб ні одного чужака на нашій землі, в наших містах. І так до ночі — крадені слова, крадене щастя. А вночі рипіли залізні сходи, оббивались голоси, гупали чоботи. І я стискав МПі, а я тоді теж вірив, так неймовірно вірив, може ця ніч промине..."
— Ну, ходіть же!...
— Хто це Зойка?
За скрипом дверей другі — тихіші. Зовсім потемки, натикаюсь на чайники, миски, каструлі.
" — Це одні тут вибрались. Заходьте. Сюди-сюди. Ви знаєте, що я в цей час роблю? — читаю Ґуллівера. Це так заспокоює...
Зойка над копіткою лямпою — Кажанчик, тушканчик, суслик із довгими кісками. І очі круглі, але спокійні.
— Мама спить. Хочете чаю. Щоб тільки не бомбардували. Мама шалено боїться. А хто це з вами, Ірине? ...
— Дезертир. — Ірин засміявся металево. — Недавно перестав бути вояком великої непереможної. Неоціненні послуги. А це — редактор ... Це Еней .... Знаєте, той Еней, на морях ...
— А чому дезертир такий сумний? ...
— Він закоханий. Це мрія. Він завжди мріє.
Бичачо гоготів. Недоречно. Ірин умів бути іноді терпким. Дезертир не реаґував. Зойка подивилась на нього.
— В кожному нещасті — щастя. Страждання вам дасть багато імпульсів.
— Я не страждаю, — тихо сказав дезертир, — я не знаю, чи я взагалі її люблю. Я не знаю взагалі — може це був міраж... А ви страждали? ...
— Я мала брата в концтаборі. Його забили. А закохатись хочу страшенно, так, як ви, — в мрії. В маячіння. У сон.
Ірин позіхнув.
— Романтична панійка, ідемо далі, друзі.
— Ви з нами, Зойко? ...
— Куди?
— До Червінських. Прийдіть.
— Може.
Цей кажанчик, тушканчик, суслик розмарював. В очах далека тривога, хоч, гадано, нарочита серйозність. У коридорі Ірин обернувся.
— Вона не романтична. Вона студіювала літературу, історію театру, але зовсім реальна вдача. Така, як день.
— Не цікава, — нервово позіхнув дезертир, — якась пляма.
— Але я дивуюсь, що ви не починаєте — я перечекав розриву гранати. Акція була б саме в час.
— Залишіть мені стратегію. Ви будете видавати завтра газету. Першу, після визволення. Але без мрій.
Ми пішли далі. Знов униз. Туди, на скиглення грамофону. У куті першого жив єдиний німець. Райхсдойчер. Він нікуди не йшов. Як кертиця. Його окуляри відбивали міражне сяйво ракет. Його вусики, як у равлика, мірно ворушились. Очі з червонавими повіками були закриті. Він просто спав. Йому снились сталактити хмар, смерчі мжичі. Дорогами бігли свині, кувікали свині, свині, свині. Багато — тисячі. Худі, шетинясті й чепурнасто-рожеві.
Із затемнених вікон підвалу можна було бачити через шпарину лише чоботи. Потім на дім наїхав вантажник. Газогенератор захрипів і сів, як кнур, уткнувшись рилом об тротуар. Крики хльоскали, як посмаги батогом.
Зв'язкові пили. Під полом матозо рубцювались крашанки гранат, ручки автоматів. Муська крутила грамофон. Хлопці дихали перегаром чорних ротів, чекали, дивна ілюзія вокзалу.
Сенюк закотив очі й бджджомкнув гітарою:
Я тобі на трембіті
розкажу про любов.
Гу-уцулко Ксеню ...
А до нього підсів Червінський. Нога на ногу, в блиску чобіт, чорні зірочки очей. Викрутасуючи пальцями, піднявши брови смагнув по струнах. Польочка: тім-ті дра-та, тім-ті дра та — втори Сенюче! Пий, Мантуло, пий, козаче не журися? ...
Але Мантула зовсім не журився. Ця радше гемороїдальна постать урядовця, збирача податків, кооператора висмикувала з очей згірдливі іскорки. Мірчук — розтяпа в окулярах, витягнувся ввесь у ніс, цілий ніс, неймовірна дурепа — говорили інші. Мантула зблід від питва й краплі засрібліли на переніссі. Потерчейко — цей міг перейти в шал: очі стали жовті з круглими, опецькуватими чоловічками, без мети, глядів через плечі, шапки й ловив притьмом повітря.
— Мусечко, ще отсю — серцещипательну ...
— Нехай вони вже грають, грамофон відпочине... Спирт синяво плеснувся в склі.
— А коли всьо мине хлопе, а коли всьо мине — встав Потерчейко, тоді буде іспит для кожного, хто перетривав. Людина прийде, як нага, і тоді ся спитають її, а що ти робив бачивши хлопе як єсть неправду? ...
— Цей спекулював, той в Німеччину вивезений, а ще один через лагері, через дроти й через сучу смерть.
Синюк знов заскимлив гитарно. Смерть зовсім не суча. Без смерть кажний пройшов. То не є новина й ані не нещастя. Це ти ся без смерть очистив — смерть, це великий вогень, а з тамтого боку так легко, бо нічого нема.
— Дослідник святого письма — бач його.. .
Матула поблажливо посміхнувся до Сенюка. Цей міг бути юродивим. Але Матула всіх уважав за ніщоту, ницість — Тільки він був розумний. Навіть Ірин видавався йому мірнотою.