II
Приявности Галоччиної матері Ганни Олексіївни тоді так не відчувалось, хоч вона виходила дрібними крочками з другої кімнати й сідала окрай вікна, упершись у мене своїми чорними очима, блискучими, як голівки шпильок, вся подібна на велику чорну, оксамитну мишу, з білим мереживом на шиї й з льорнетом на довгому ланцюжку, її час спинився на якомусь 1913 році, і високоносність петербурзького пансіону й надземність Зимового палацу не знищили ці тверді роки, ці довгі роки, що в них розтанув димок пароплава в бірюзовому ранку в рейді Костантинополя й знітився жар беоґрадського Каліміґдану й бузкова перспектива Єлисейських Піль. Вона починала здебільша по-російськи спогадами про весну в маєтку? на Чернігівщині, а коли Галочка серед контрапунктуючої, дисонансуючої фрази Гіндеміта кричала ій: "Pourquoi parles tu russe", — Ганна Олексіївна розсіяно кидала: "Не всьо лі равно, Ґалочка" і спроквола, немов вростаючи ще міцним сопраном у мелодію наталкополтавської мелодрами, переходила на розледарюючу, хвилястосонну мову Терпелишиного стилю — о quel style, o quel style!... кричала знов Галочка, її брови розбігались і збігались — вона завжди буде мучити свою матір, ця неслухняна дівчинка.
Але я непорушне слухав, мов Будда, я сидів, заклякши, бо кінець-кінцем, це все було теж знайоме, як і цяцьки, — етапи мандрування по здибленій Европі, ці слоникн з вулиці Ріволі, це намисто з Заґребу, ці мушлі з Венеції, — "ця дівчина мене зажене в могилу" — "але чому, Ганно Олексіївно" — встрявав я глухо, непричетно, зовсім не бажаючи бути суддею — я це говорив із чемности, бо втім мої думки бігали за Галоччиними пальцями, за клявішами, що зойкали, тьохкали, квилили, завмирали, і разом із Галочкою розумів, що нас кидає хвиля, безжалісний бурун, у зеленотьмяну прірву й ще, ще, ще клекоче темний, аж чорний чорторий, щоб вирватись, виплеснутись іскрокаскадним квітником.
Чорна миша з мереживом викочується, мов на коліщатах, з кімнати й за хвилину знов укочується з тихесеньким дзвенінням порцелянових старовинних чашечок і з прозоромалиновим варенням на тарілочках. Я зберігаю межі пристойности — я не кричу з захоплення, бо я страшенно люблю малинове варення. "Перегорніть ноти!" Я підходжу, я схиляюсь над Галоччиним плечем — воно в пунсовому рукаві, я бачу Галоччине обличчя зосереджене зукоса, з клаптем русявого кучеря біля вуха, з яминкою на щоці, колос вій, що кидає тінь, рівний віддих грудей. "Це важко, це дуже важко..." Вона хотіла б заплакати вмить. Кожна жінка, наближуючись до мистецтва, відчуває свій дилетантизм, якого не сила перебороти. Їй прикро — я міряю довгим кроком кімнату, запалюю цигарку, дивлюсь на дим, що полинув до вікна, на двір, над Ізар, повз завісу. Мені шкода її — втім тільки жінки. Але вона за мить уже їсть варення. Малина такого ж кольору, як і її уста.
— Ми сьогодні одержали листа з Америки, від Міші — заявляє Ганна Олексіївна. Міша — це професор Гарвардського університету, Галоччин дядько, що вславився многотомними працями з історії Візантії. Галочка сміється — мені теж хотілось — Візантія й Нью-Йорк, — але це звичайне дітвацтво, бо чому американські студенти не можуть бути візантинологами?
— Фред не має зеленого поняття про історію, говорить Галочка, він знає історію тільки з фільмів, наприклад, Генріха VIII, Катерину...
— Взагалі цей твій Фред, завважує чорна оксамитна миша; нехай от Вадим Васильович (це — я) посвідчить, інтересуєтся лі чем-нібудь цей твій Фред, крім футболу й боксерських матчів? ...
Я виступаю з лицарською міною:
— Vous me permettez, comtesse, mais vous exagerez — je trouve que Mr Fred est un gentleman tres instruit... він багато читає, він добрий фахівець ...
— Mais je ne parle pas de cela, — перебиває мене Ганна Олексіївна, я не говорю, про спеціяльність і фах але про загальну освіту й круг зацікавлення. Et ses manieres!... Effroyables!...
— Він є милий малий ведмідь з ногами на столі, говорить Галочка, сміється й дивиться на мене.
Я, звичайно, в глибині душі не поділяв би її думки, хоч цей Фред супроти мене поводився без закиду. Жування ґуми, несподіваний вибух реготу, пританцьовування й поклепування себе по стегнах — це врешті дурниці, не гідні уваги. Ми пили з ним і курили, ми співали й грали в покера, й цей хлопець був мені безмежно товариський.
— Він вчора освідчився мені — —
Я б почув у її голосі ледве помітну тінь смутку.
— Що ж, це блискуча партія, холодно сказав я, здається, Фред належить до дуків Віндзору в сталевій галузі...
— Його батько директор М'ясокомбінату ...
— Але взагалі ця Америка, й Ганна Олексіївна завзятуще поколотила ложечкою; я б воліла повернутись до Канн, коли б...
— Коли б, коли б!...
Ця дівчинка була розумнішою — —
Ганна Олексіївна взагалі дуже мало знала про цю дівчинку. Вона дивилась на неї, прижмуривши очі й посміхаючись куточком уст — Ганна Олексіївна тільки так і дивилась на неї — на малу збиточницю, шо виростала під чужими небами й вглитала в себе пахощі далеких мандрівок і від бивалась від дому, старого дому в тінях шляхетських, йовіяльних літ.
Вона знов сіла за фортепіяно. "Ви йому дали відповідь?" — наважився я. Вона взяла трель — від cis-moll. "А ви любите його?" Знов трель. "Мені здається, він вам сподобався..." Знов трель. І потім буряно, буряно акорди за акордами. "Завтра буде відповідь" — вона підійшла до вікна. Ганна Олексіївна тихо знялась. "Завтра я прийду до вас з одним..." — тоді сказав я їй. "Хто такий?" "Таїна, таїна, таїна." "Ну, скажіть — ви!..." Ганна Олексіївна, змітаючи з стола, морщила чоло. Вона думала про м'ясний концерн — ні, ідіотизм. Америка, ні — краще старі Канни, шелест пальм, старовинні вілли, останні діяманти, дев'яностолітні генерали, голубиний тал у церкві, — ні, — краще спокій але добре, що Міша в Америці, добре упосадовлений, якби не він, що б це було — ні, жах, жахіття ... Геть з Европи, з цієї вічної, неспокійної, неслухняної Европи.
Мене могло б цікавити Галоччине ставлення до цієї проблеми одруження, але вона не чула мене чи вдавала, що не чує. Як завжди, довкруги цієї дівчини існувала безліч здогадів, але котрий з них був правдивий ... І я, не наполягаючи, згодився з Ганною Олексіївною, що Америка врешті теж непогана країна й, якби були можливості людського існування, то американцям можна було б подарувати деякі речі, бо в основному, — я буквально переказую думку Ганни Олексіївни, ils tous sont tres gentils, et il faudrait seulement les bien comprendre, enfin l'Amerique c'est aussi un pays.... Після цього Ганна Олексіївна розтанула, так, розтанула в присмерковому тумані — вона задрімала, метикуючи, й я спостеріг, що Галочка не грала вже довгий час: вона сиділа при фортепіяні й дивилась крізь вікно, поверх листви, в темніючу синяву.