Оголошення про їхні заручини було надруковане спершу в монреальських газетах, а трохи згодом — у газетах острова Принца Едварда.
— Так, вони заручені, і нехай рятують небеса усіх нас, — казав лікар Барнлі. Але йому не вдавалося приховати задоволення, що бриніло в його голосі.
— Якийсь час я думав, що це ти будеш з Тедді у стосунках, — весело сказав він Емілі. Та чемно усміхнулась і відповіла щось про несподіванки, які завжди мають місце бути.
— У будь-якому разі ми влаштуємо весілля, яке буде справжнім весіллям, — підсумував лікар Барнлі. — У нашому роду бозна-скільки не було пишних весіль. Мабуть, усі просто забули, як це робиться. То я їм покажу. Ільза пише, що ти будеш її дружкою. А я хотів би тебе попросити, щоб ти допомогла в організації урочистостей. Не можу довірити цього домогосподарці.
— Звісно, я зроблю все, що зможу, — машинально відказала Емілі. Ніхто не повинен запідозрити, що вона відчуває, навіть якщо вона помре від туги. Вона навіть буде дружкою.
Якби не все це, вона б думала, що ця зима не може бути нещасливою. "Трояндова мораль" мала великий попит. Першу партію розкупили за десять днів. Три численніші партії зникли з книгарень за два тижні, ще п'ять — за вісім тижнів. Усюди з перебільшеннями говорили про те, які гроші приносить ця книга. Дядько Воллес уперше поглянув на неї з повагою, а тітка Едді таємно шкодувала, що Ендрю так швидко втішився новою пасією. Стара кузина Шарлотта з Гусячого Ставу, почувши про таку кількість примірників, припустила, що Емілі, певно, геть не має вільного часу, якщо сама складає докупи і зшиває всі аркуші кожної книги. Населення Шрусбері лютувало, бо всі думали, що це їх вписано у книгу. Кожна родина вірила в те, що саме вони були Еплґатами.
"Ти правильно зробила, що не переїхала до Нью-Йорка, — писала панна Роял. — Тут ти б ніколи не змогла написати "Трояндову мораль". Дикі ружі не ростуть на вулицях великого міста. А твоя книга дуже подібна до дикої ружі, дорогенька: уся така солоденька і несподівана, та з хитрими маленькими шипами дотепу і сатири. У ній сила, краса, розуміння. Це не просто історійка. У ній є трохи магії. Еміліє Берд Стар, де ти навчилася своєму незбагненному розумінню людської сутності, дитино?"
Дін також їй написав: "Гарна й оригінальна робота, Емілі. Твої персонажі природні, подібні до справжніх людей і прекрасні. І мені дуже сподобався сяйливий дух юності, що сповиває всю книгу".
— Я сподівалася зробити висновки про свою книгу з відгуків, але всі вони надто суперечливі, — мовила Емілі. — Одні називають її найбільшим досягненням, інші — найбільшим провалом. Послухайте-но: "Панна Стар ніколи не спроможеться зробити своїх персонажів переконливими". І тут же: "Дехто вважає, що більшість героїв цього автора списано з реального життя. Вони настільки справжні та природні, що важко повірити, буцім це лише плід уяви".
— А я казала, що люди впізнають старого Дугласа Корсі, — втрутилась тітка Елізабет.
— "Дуже нудна книга", "надзвичайно прекрасна книга", "просто неуважна писанина", "з кожної сторінки видно, що це робота справжнього митця", "книга про слабку дешеву романтику", "книга, яка увійде до класики", "унікальна історія з літератури робочого люду", "дурна, безбарвна, розпусна й не варта уваги історійка", "одноденний метелик у світі книг", "книга, що пройде крізь віки". Кому з них вірити?
— Я б вірила лише схвальним відгукам, — відмітила тітка Лаура.
Емілі зітхнула.
— А в мене все інакше. Я не можу позбутися думки, що лише негативні відгуки правдиві, тоді як позитивні написані ідіотами. Але в обох випадках я не надто вірю в те, що вони кажуть про книгу. І лише коли вони критикують мою героїню, мовляв я була надто лютою і жорстокою, вигадуючи її, я бачу щось правдиве поміж тих відгуків про любу Пеґґі. "Неймовірно дурна дівчина", "героїня надто зациклена на своїй місії".
— Я вважав її трохи кокетливою, — визнав кузен Джиммі.
— "Струнка солоденька героїня", "якась надокучлива героїня", "дивна, але в цілому дуже дивна".
— Я казав тобі, що вона не повинна мати зелених очей, — простогнав кузен Джиммі. — У героїні мають бути блакитні очі.
— О, але послухайте оце, — весело вигукнула Емілі. — "Пеґ Еплґат просто нездоланна", "Пеґ — дуже яскрава особистість", "Пеґ занадто розкішна, щоб не визнати, що всі ми перебували під її чарами", "одна з безсмертних жіночих постатей у літературі". Що тепер скажеш про зелені очі, кузене Джиммі?
Кузен Джиммі похитав головою. Його це не переконало.
— А цей відгук особисто для тебе, — підморгнула Емілі. — "Психологічна проблема, що корінням своїм іде з глибокої підсвідомості, надає книзі ваги та цінності, якщо лиш зачепить бодай раз за живе".
— Я розумію кожне з цих слів, якщо брати їх по одному, за винятком двох мені невідомих, але всі разом вони звучать безглуздо, — з сумом проказав кузен Джиммі.
— "Під невловимістю й атмосферним чаром криється чудова твердість характеру".
— Цього я теж не зрозумів, — зізнався кузен Джиммі. — Але звучить як похвала.
— "Звичайна і посередня книга".
— Що значить "посередня"! — вигукнула тітка Елізабет, будучи далекою як від метафор, так і від гностицизму.
— "Гарно написано, із мерехтливими вставками гумору. Панна Стар справжній митець".
— О, це вже схоже на відгук людини з клепкою в голові, — промуркотів кузен Джиммі.
— "Загальне враження, що книга могла б бути значно гіршою".
— А цей рецензент певно намагався здатися розумним, — прокоментувала тітка Елізабет, мабуть забувши, що й вона казала те саме.
— "Цій книзі бракує стихійності. Вона солоденька, мелодраматична, слізливо-сентиментальна й наївна".
— Знаю, що впав колись до колодязя, — задумливо мовив кузен Джиммі. — Може, через це я не бачу здорового глузду в цьому відгуку?
— Ось те, що ти зможеш зрозуміти… можливо. "Панна Стар мала винайти фруктовий сад Еплґатів, так само як і свою зеленооку героїню. На острові Принца Едварда немає фруктових садів. Всі вони були вбиті жорсткими солоними вітрами, що дмуть цією вузькою смугою піску".
— Будь ласка, прочитай це ще раз, Емілі.
Емілі прочитала. Кузен Джиммі почухав голову, потім струснув нею.