— Яка самовпевненість, — протягла тітка Лаура, маючи на увазі прагнення Дікса поєднатися з Мурреївною.
— Я дала йому гарбуза не через його самовпевненість, — відказала Емілі, — а через його уявлення про любов. Він зробив дещо жахливе, вважаючи це шляхетним.
— Сподіваюся, ти відмовила йому не через те, що його освідченню бракувало романтики, — презирливо зауважила тітка Елізабет.
— Ні. Гадаю, справжньою причиною було те, що я відчула, що він з тих чоловіків, які на Різдво дарують своїм жінкам пилососи, — зізналась Емілі.
— Вона нічого не сприймає всерйоз, — з відчаєм мовила тітка Елізабет.
— А я вважаю, що її зачарували, — відповів дядько Воллес.
— В неї за все літо не було жодного гідного залицяльника. Вона настільки темпераментна, що все прийнятне парубоцтво її просто боїться.
— У всьому, що стосується флірту, вона має жахливу репутацію, — скорботним тоном повідомила тітка Рут. — Не дивно, що нема жодного гідного парубка, який коли-небудь забажав би мати з нею бодай якісь стосунки.
— Завжди очікує від чоловіків якогось фантастичного кохання, — відрізав дядько Воллес. Усі родичі відчули, що цього разу дядько Воллес на диво влучно добрав слова. Любовні сподівання Емілі завжди відрізнялися від звичайних порядних очікувань інших Мурреїв. Вони дійсно були фантастичними.
Однак Емілі завжди леліяла свої мрії, і жоден родич, опріч тітки Елізабет, навіть не підозрював про найфантастичніші з них. А якби б лиш дізнались, то з іще більшою люттю почали б називати її темпераментною.
Усе це випливло через дурну дрібницю. Редактор "Арґуса", щоденної шарлоттетаунської газети, що трошки претендувала на звання літературної, отримав від старенької американської газетки новелу "Королівські заручини" маловідомого автора Марка Ґрейвза. Ця новела точно не була плагіатом і складалася з кількох розділів. Це мало послужити додатковою рекламою для острова Принца Едварда як літнього курорту. Редакторський колектив газети був невеликий, і друкарі вже підготували до видання майже всю новелу, за винятком заключного розділу. Він просто зник, і ніхто не міг його знайти. Редактор лютував, та це ніяк не могло допомогти справі. Останньої миті він уже не міг знайти інше оповідання, яким можна було б заповнити сторінки. Та навіть якби він і знайшов, то надрукувати його вже не стало б часу. Спеціальний випуск із цією новелою має вийти вже за годину. Що ж тепер робити?
Саме цієї миті до будівлі редакції зайшла Емілі. Вони з паном Вільсоном були добрими друзями, і він завжди запрошував Емілі, коли вона була в місті.
— Тебе послав сам Господь, — мовив пан Вільсон. — Зробиш мені послугу?
Він підштовхнув до неї брудний і подертий рукопис "Королівських заручин".
— Заради небес, напиши заключну частину цієї історії. В тебе є півгодини. Ще півгодини знадобиться, щоб її додрукувати. І тоді все буде зроблено вчасно.
Емілі поквапом проглянула новелу. Чим довше вона читала, тим менш зрозуміло було, яку розв'язку планував Марк Ґрейвз.
— Маєте припущення, яким був кінець? — запитала вона.
— Ні, я навіть не читав, — простогнав пан Вільсон. — Лише схвалив новелу через те, що вона довга.
— Гаразд, ви будете задоволені, хоч я й не звикла так нешанобливо писати про легковажність королів і королев, — погодилась Емілі. — Цей Марк Ґрейвз, ким би він не був, вочевидь дуже наближений до монархів.
— Закладаюся, що він їх ніколи навіть не бачив, — пирхнув пан Вільсон.
За відведені їй півгодини Емілі написала по-справжньому гарне завершення з геніальним розкриттям таємниці. Пан Вільсон вихопив написане з її рук і, видихнувши з полегкістю, віддав усе друкареві, а сам осипав Емілі подяками.
— Сумніваюся, що читачі взагалі помітять різницю в стилі написання, — радісно відказала Емілі. — І ще цікаво, чи побачить це сам Марк Ґрейвз і якщо так, то що він подумає.
Хоча не було схоже, що її це справді цікавило. Зрештою, вона викинула це все з голови. Тож, коли одного дня два тижні потому кузен Джиммі побачив у вітальні, де Емілі саме ставила троянди у вазу з гірського кришталю з рубіновим денцем — це була дорогоцінна сімейна реліквія, що належала тітці Елізабет — незнайомця, Емілі геть не пов'язала його присутність із "Королівськими заручинами". Хоча вона відчувала, що відвідувач був надзвичайно роздратований.
Кузен Джиммі обережно відступив. Тітка Лаура, яка увійшла була до вітальні зі скляним полумиском консервованої полуниці, щоб поставити її на стіл, теж відступила, міркуючи, ким би міг бути таємничий гість Емілі. Емілі й самій це було цікаво. Вона так і стояла біля столу — струнка, граційна у блідо-зеленій сукні, подібна до яскравої зірки у темній старомодній кімнаті.
— Може, присядете? — запропонувала вона з усією відчуженою люб'язністю Місячного Серпа, на яку лиш була спроможна. Але відвідувач не ворухнувся. Він просто стояв перед нею, втупившись у неї поглядом. Емілі відчула, що, незважаючи на те, яким він був розлюченим, щойно увійшовши, зараз він також був не на останній стадії злості.
Звісно, він мав колись народитися — він же стояв зараз тут — але неймовірно, подумала вона, що він колись був немовлям. Він був у зухвалому вбранні і з моноклем в одному оці. А його очі здавалися по-дурному схожими на маленькі ягоди чорної смородини, чорні ж брови утворювали з ними два прямокутні трикутники. Він мав цілу гриву чорного волосся, що сягало його плечей, занадто довге підборіддя та мармурово-біле обличчя. Якби він був намальований, подумала Емілі, він був би вродливим і романтичним. Однак тут, у вітальні Місячного Серпа він мав просто дивний вигляд.
— Ліричне створіння, — проказав він, усе ще вдивляючись у неї.
Емілі подумала, що він, можливо, лише утеклий божевільний.
— Ти не вчинила злочину потворності, — палко продовжив він. — Це чудова мить, дивовижно чудова. Шкода, що мусимо зіпсувати її розмовою. Пурпурово-сірі очі з вкрапленням золота. Очі, які я шукав усе своє життя. Прекрасні очі, в яких я потонув сотні років тому.
— Хто ви? — чітко вимовила Емілі, вже остаточно переконана в тому, що він навіжений. Він поклав руку на серце і вклонився.
— Марк Ґрейвз. Марк Д. Ґрейвз. Марк Делаж Ґрейвз.