— Ідіть у друкарню. Цю статтю треба негайно набрати і надрукувати на першій сторінці. Я скоро сам туди прийду.
Кур'єр пішов. У кабінеті задзвонив телефон. Редактор зняв трубку.
— Говорять із Грааля? — перепитав він.— Хто це? Вівторок? А-а! Так, він саме сидить у мене.
І дав трубку своєму гостеві.
— Що нового? — спитав Професор у трубку.— Так, так, дуже добре. Текст на плакатах хай залишається без змін. Наше звертання з'явиться завтра в газеті. Кажеш, утомився? Я теж. Бувай! Пароль "Еміль"!
— Про які плакати мова? — спитав редактор. Професор розповів, які вони намалювали плакати.
— Та це ж зразок солідарності! — у захваті вигукнув редактор.— А твоє звернення написано чудово. Ким ти хочеш бути?
— Не знаю. Коли я був малий, то хотів стати архітектором. Але тепер уже ні. Тепер мене більше цікавить атом, його розщеплення, позитивні й негативні частки. Багато чого я ще не розумію. Але гадаю, що це чудовий фах. Ну, а тепер мені вже треба йти до хлопців.
Він підвівся і подякував редакторові.
— Радий був познайомитися,— сказав редактор і провів гостя до дверей.
У той самий час Густав із Вівторком були вже на граальському пляжі. Мотоциклет, на якому лежало сім плакатів, вони прихилили до билець причалу, а восьмий плакат Густав став прикріплювати кнопками до чорної дошки, де звичайно вивішували різні лікарські поради для курортників.
Гурток дітей зацікавлено спинився біля них. Тоді Густав натис кілька разів на клаксон. Дітей ставало дедалі більше. Підходили й дорослі. Всім кортіло прочитати плакат.
— Мабуть, нам треба щось відповідне сказати,— прошепотів Вівторок до Густава.— Посади-но мене собі на плечі.
Густав став на коліна, і Вівторок виліз йому на плечі. Коли він підніс руку, запала тиша.
— Шановне товариство! — крикнув Вівторок.— Ми приїхали сюди, щоб просити вашої допомоги. Звісно, не для себе. А для хлопця, якому дуже скрутно. Дещо про це ми написали на нашому плакаті. А більше прочитаєте завтра в курортній газеті. Хто ще сам не вміє читати, хай попросить старших. Сьогодні вдень ми побуваємо на восьми пляжах і сподіваємось, що діти нас не підведуть. Мої друзі — Еміль і детективи. Я кажу це, щоб ви не думали, ніби ми хочемо когось обдурити. Можливо, ви вже чули про нас. Хлопець, в якого я сиджу на плечах,— це Густав із клаксоном.
Густав уклонився, а Вівторок при цьому ледве не впав на пісок.
— А ти, мабуть, малий Вівторок? — крикнула якась дівчинка.— Правда?
— Так, але це не має значення. Головне — зібрати гроші для Джеккі. А тепер нам треба мерщій їхати далі. Густаве, спусти мене.
— Стривай! — буркнув Густав.— Я щось надумав, хоч це на мене й не схоже. Слухайте! — гукнув він.— Гроші, які ви зберете, можете покласти в ощадкасу на книжку.
Потім він спустив Вівторка додолу. Обидва детективи сіли із своїми сімома плакатами на мотоциклет.
— До зустрічі у п'ятницю! — крикнув Вівторок.— У кінотеатрі "Маяк"! Пароль "Еміль"!
— Пароль "Еміль"! — хором відповіли граальські діти.
Мотоциклет підстрибував на лісовій дорозі, що вела до сусіднього містечка. Густав раз у раз гудів. Подорож заради Джеккі Байрона, точніше — Паульхена Пахульке, тривала.
Розділ чотирнадцятий
СЕРЙОЗНА РОЗМОВА
У четвер "копенгагенці" повернулися до Корлсбюте-ля. Вони прибули з датського острова Борнгольма пароплавом, і обличчя в Клотільди Зеленбіндер було аж зелене. На пароплаві її замучила морська хвороба, і вона запевняла, що й досі земля хитається в неї під ногами.
Радник юстиції дістав із домашньої аптечки свої улюблені валер'янові краплі, і Клотільді довелося їх випити.
— Хіба це діло, так піддаватися хворобі,— сказала вона і побігла на кухню.
Там вона передивилася список, що його склали хлопці, й відчинила комору. Тут панував такий ідеальний порядок, що спершу вона не повірила очам. Потім, ще ледь похитуючись, Клотільда пішла в містечко щось купити до обіду.
Іншим мандрівникам нічого лихого не сталося. Вони багато розповідали про Копенгаген, Зеландію і Борнгольм, а Поні Капелюшок прочитала дещо із свого блокнота, який нагадував каталог. Нарешті Емілева бабуся сказала:
— Гарні ліжка в готелі, та вдома кращі. Спробую до обіду ще трохи поспати.
І вона піднялася з Поні нагору.
Радник юстиції спитав, чи не сталося під час їхньої відсутності чогось особливого, хлопці враз згадали про острів із пальмою, але згадали і капітана та його пораду і зніяковіло похитали головами.
— Я так і думав,— мовив радник юстиції.
І розповів, що у вівторок увечері його дружина раптом надзвичайно розхвилювалася. Скептично засміявшись, він повів далі:
— Жінки завжди такі боязкі. Твоя мати, Тео, була в якомусь кошмарі, їй здавалося, що ви у великій небезпеці. Ось іще один доказ того, що не можна вірити внутрішньому голосу, до якого так дослухається вразливе жіноцтво. Це пусті страхи й більш нічого!
Детективи перезирнулись, але мудро промовчали. Вівторок поспішив залишити віллу. Він узяв свою піжаму та зубну щітку, подякував за гостинність і подався до пансіону, де жили його батьки.
Тоді Професор у загальних рисах розповів батькові про їхню невдалу спробу примусити містера Байрона повернутися і про їхні наміри допомогти Джеккі стати на ноги.
— Сьогодні Джеккі спав у нас на розкладачці,— розказував Професор.— Тепер він гостює у Ганса Шмауха. Якщо ви з мамою не заперечуєте, нехай він тим часом поживе у нас.
Пан Габерланд не заперечував.
— Ви добре скористалися своєю самостійністю,— сказав він.— Ми, дорослі, можемо тепер іще кудись їхати.
Хлопці знову згадали острівець у морі, і знову їм стало ніяково.
Густав, як завжди, вихопився наперед:
— Все-таки часом добре, коли є дорослі!
Хлопці злякалися. Еміль так наступив Густаву на ногу, що той аж скривився.
— Що тобі таке? — спитав радник юстиції.
— Живіт заболів,— вигадав мерщій Густав.
Радник юстиції негайно приніс валер'янові краплі. І хоч Густав був здоровий, як бичок, та довелося йому ті краплі випити.
Хлопці зловтішно посміхалися.
— Якщо тобі не покращає,— пояснив радник юстиції,— то за десять хвилин я дам тобі ще одну повну ложку.
— Ні, ні! — у нестямі закричав Густав.— Усе вже минулося!
Радник юстиції щиро зрадів.